Скнилівська трагедія: льотчики за ґратами, причини не з’ясовані
Минає місяць як Військова колегія Верховного суду України ухвалила вирок у справі скнилівської авіакатастрофи. Четверо льотчиків – ті, хто сидів у кабіні злощасного Су-27, й ті, хто коригував політ із землі, – сидять уже у в’язниці. Першим належить бути за ґратами 8-14 років, другим – 5-6. Чи закрито таким чином одну з найрезонансніших справ?
Винних не шукали, бо пілоти залишилися живими
Резонансні справи в сучасній Україні мають між собою багато спільного. Часом видно із першого погляду. Вбивство людей у Скнилові й, скажімо, вбивство журналіста Гонгадзе збіглися не лише у часі. Ці події сталися в одній країні, при одній владі, а судять винних за іншої, ніби демократичнішої. Але головна схожість цих різних за природою трагедій в іншому – за кілька років досудового слідства істинних їх причин не встановлено. В обох злочинах звинувачували багатьох, зокрема й високопосадовців із величезними зірками на погонах. Але на лаву підсудних потрапили лише полковники й підполковники. Різниця лише у кольорі погонів офіцерів – одні належали до ВПС, інші до МВС.
Резонансні справи – це загальносуспільний нерв, іспит держави на статус правової й демократичної. Чи заспокоїлося наше суспільство після вироку у скнилівській справі? Чи дізналися ми правду? Чи можна назвати верховенством права позбавлення волі лише пілотів, яким генерали й міністри доручили здійснити показуху?
В Україні – тисячі пілотів, але пілотажників – уже одиниці. Чотирьох із них посадили до вбивць і ґвалтувальників, аби переконати суспільство, передусім потерпілих, що винуватців трагедії покарано. Але ж цього не сталося: під час проголошення вироку високим суддям кричали «Ганьба!» всі – і адвокати обох сторін, і колеги пілотів, і родичі загиблих… Більше того, цей вирок об’єднав представників обох (здавалося б, непримиренних) сторін у пошуку післясудової правди. Вони продовжують збиратися, створили робочу групу, готують позови до міжнародних судів, пишуть листи президентові, Верховній Раді тощо. Ось цитата з останнього звернення до вже нового складу українського парламенту: «Скнилівська трагедія – не звичайна кримінальна справа про вбивство людей, це дуже тяжка випадкова трагедія, що сталася з багатьох причин, і передусім – через незадовільну організацію та незабезпечення безпеки цивільного населення на військовому аеродромі… Льотчики – це «стрілочники», які отримали покарання «у сукупності» – і за зруйнований ракетою житловий будинок у Броварах, і за збитий пасажирський літак над Чорним морем, і за зірвані «феєрверк» у Новобогданівці… Катастрофи літаків, на превеликий жаль, трапляються часто і майже завжди пілоти гинуть. Але, якщо Топонареві і Єгорову пощастило залишитися живими, то це не означає, що їх потрібно посадити за ґрати як терористів. За усю сторічну історію авіації ніде в світі не було жодного випадку, щоб пілотів військових літаків, які виконували накази своїх начальників і командирів, саджали у тюрму і присуджували їм виплачувати гроші за зруйновані літаки, колючий дріт та бетонні стовпчики! Адже льотчики – не злісні злочинці, які представляють загрозу для суспільства й потребують ізоляції та тривалого перевиховання та виправлення за ґратами».
Із першого дня змушували визнати вину
Представники засуджених і потерпілих нині часто зустрічаються з журналістами, аби розповісти про те, чого суд не захотів вислухати.
Говорить Ірина Топонар, дружина й адвокат командира екіпажу літака: «Ухвала суду – вирок загалом професії льотчика в Україні. Судді зробили пілотів крайніми, не з’ясувавши двох обставин: чому літак впав і чому він впав саме на людей. Твердження про те, що «льотчик порушив льотне завдання» – смішна й надумана причина. Справжньої причини ніхто не встановив. І це найстрашніше. Адже якщо причини авіакатастрофи приховують, то ніхто не застрахований від повторення таких трагедій в майбутньому. Пройшло чотири роки і з кожним днем, місяцем усе важче встановити правду. Якщо хтось думає, що через п’ять-десять років усе це забудеться, вони помиляються. Льотчики пам’ятатимуть, бо створено прецедент: якщо екіпаж не загинув, то винних довго не шукатимуть. Запам’ятають цю справу й адвокати. Після суду мені телефонувала моя колега з двома вищими освітами і двома червоними дипломами. Вона плакала: «Як можна працювати адвокатом у країні, де виносять такі вироки?!» Причини не встановлено, але винних знайдено. І після того кажуть, що в нашій країні падає престиж професії авіатора. Хіба може бути інакше? Володимир Топонар одразу після катапультування сказав: «Щось сталося з машиною, вона не слухалась, не управлялася, поводила себе не так». На жаль, йому протягом півтора року не показували матеріали об’єктивного контролю, а вимагали одного: «Ти повинен визнати свою помилку». Але для будь-кого з льотчиків зрозуміло: щоб говорити про помилку, треба хоча б подивитися матеріали об’єктивного контролю. За період усього слідства їх приховували. Уже після винесення обвинувачення, Топонар ознайомився з матеріалами. Те, що він побачив, його вразило: ніякої помилки пілота не було, причина – негаразди з технікою, конкретно з цим літаком. Однак жодне наше клопотання з цього приводу не взяли до уваги. Льотчики залишилися живими – хай вони, мовляв, за все й відповідають! Для слідства це було дуже зручно. Упродовж усіх років слідство відпрацьовувало одну версію, про яку заявили відразу після катастрофи, коли ще не було навіть розшифровано матеріалів об’єктивного контролю. Тому й у матеріалах справи немає доказів вини, причин трагедії. Лише хибна версія, що ґрунтується на показах свідків на кшталт: «Чи були справні агрегати літака», відповідь: «Агрегати були справні». Все. Ніякої експертизи технічного стану літака не проводили. Хоч об’єктивний контроль свідчив про інше: несправно працював один двигун, невключився форсаж, були неполадки в системах обмеження граничних режимів...
Щодо потерпілих, то дуже гірко усвідомлювати, що наші судові органи через три роки після катастрофи змушували людей знову і знову переживати те горе, розповідати про загибель рідних, принизливо доводити, підтверджуючи якимись папірцями, якої їм завдано матеріальної і моральної шкоди. Людське горе – очевидне, держава мусить хоч якось компенсувати його. Але не солідно змушувати людей, аби вони доказували, що в них горе».
Свою позицію висловив також адвокат 180 потерпілих у трагедії Володимир Кравчук: «Не можу сказати, що причину трагедії встановлено судом точно. Є багато версій, які заслуговують на увагу і мали б досліджуватись ретельніше. Навіть якщо за падіння літака покарали льотчиків, то за наслідки трагедії, тобто те, що відбулося на землі, мали б відповідати організатори шоу, які повинні були гарантувати безпеку глядачів. Вважаю, що не лише засуджені мають нести відповідальність. Адвокати потерпілих не заспокояться доти, доки не буде справедливо покарано генералів. Отож, справа Скнилова не завершена. Крім того, Міноборони, як відповідач, не повинно ховати голову в пісок, а має публічно вибачитись й відшкодувати завдані збитки. Суд зі стелі визначив суму в 100 тисяч гривень, яку порівно розділив між усіма потерпілими-позивачами. Хто ці потерпілі, в яких вони стосунках – суд не брав до уваги. Це призвело до того, що, приміром, батько, який дитину не бачив двадцять років, жив окремо, одержав таку ж саму компенсацію, як і мати, яка ростила й виховувала дитину. Окремі позови взагалі не розглядали. Тобто Верховний суд, який зобов’язаний був виправити ці явні недоліки, не зробив цього. Тож його вирок не зняв соціальної напруги, потерпілі незадоволені, держава демонструє байдужість стосовно своїх громадян, незалежно від зміни влади».
Першопричина – запізнілий сигнал автоматики?
Президент Центру процесного аналізу, голова комітету Асоціації льотного складу, професор-авіатор Євген Хо-хлов заявив: «Ми провели власне дослідження й з’ясували: першопричина цієї катастрофи не стосується людського фактору. Причина – технічна, вона очевидна, але її ніхто не помітив. У нашому дослідженні брали участь науковці Національного авіаційного університету, льотчики-випробувачі, інструктори, інженерні психологи. Ми вивчали усі версії й гіпотези, а з’ясувалося – причина проста. Коли побудували аналітичну таблицю методами процесного аналізу і стали проглядати способом припущень, що ж зрештою сталося, то виявилося: критичним параметром, який вплинув на першопричину катастрофи, був кут атаки. Про цей фактор льотчика попереджає голосовий інформатор. Перед катастрофою голосовий інформатор двічі спрацював. На висоті 826 метрів Топонар прореагував на сигнал за дві секунди. На висоті 108 метрів справився за півтори секунди. Це свідчить про високий професіоналізм льотчика. Однак на висоті 450 метрів голосовий інформатор чомусь не спрацював, у результаті чого кут атаки виріс до 31 градуса і літак опинився в зоні граничного ризику. А у такій зоні, в якій працюють льотчики-випробувачі, наші пілоти з цивільної авіації, як правило, гинуть. Візьміть за приклад зіткнення літака з горами: коли у льотчика для прийняття рішення залишається 10-15 секунд – це катастрофа. До чого призвела ця відмова голосового інформатора? Висота – 450 метрів, час до удару – 7,36 секунд! Якби був сигнал, то з реакцією Топонара запас висоти був би 330-277 метрів. Але сигнал спрацював лише на висоті 108 метрів: льотчикові не вистачило буквально кілька метрів і сотих секунди. Це – першопричина. Але вона не єдина! Бо в авіакатастрофах існує факторний збіг. За статистикою, яка нараховує 530 тисяч авіапригод, у кожній такій катастрофі діючих факторів не менш як двадцять. По цій катастрофі ми склали факторний аналіз і виявили 43 фактори, що впливали на ситуацію».
Можна було б й далі цитувати виступи на цю тему багатьох льотчиків, науковців-авіаторів, інженерів. На жаль, до них прислуховуються більше журналісти, а не судді й прокурори. Скажімо, льотчик Олександр Бесараб справедливо зазначив: «Літаки – багатотонні машини, які не раз падали на землю через несправність якоїсь системи. Зокрема й на показових шоу. Але жодне падіння літака не повинно вбивати людей! Якби було вибране безпечне місце для глядачів – такої трагедії б не сталося».