Хай живуть і ворони, й граки
Можливо, причиною цього вміщеного поряд сердитого листа киянина став перестрах пташиного грипу чи індивідуальна неприязнь до братів наших менших. Особисто ж мені, як, упевнена, і більшості киян, птахи, що зустрічаються в нашому місті, не тільки не заважають, а й навіть навпаки – роблять життя кращим. Бо хіба не приємніше прокидатися під цвірінькання синички чи дзвінку пісеньку дрозда, ніж від дзеленчання будильника? Навіть півняче ку-ку-рі-ку, без сумніву, мелодійніше від гуркоту двигуна найсучаснішого автомобіля.
А як цікаво спостерігати за поведінкою пернатих! І тут воронові – поза конкуренцією, бо вони птахи кмітливі, розумні, вправні та меткі і ніколи й нікому не дозволяють себе образити чи принизити. Чого не гріх було б і людям у них повчитися. Тому лист пана Кондратюка мене спочатку здивував, а потім змусив звернутися до орнітологів, аби ті компетентно роз’яснили, чи й справді від ворон місту більше шкоди, ніж користі. Охоче пристав на пропозицію молодший науковий співробітник Інституту зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України Геннадій Васильович ФЕСЕНКО, якого в Українському товаристві охорони птахів рекомендували, як одного з найкомпетентніших знавців цього виду пернатих.
Учений пояснив, що певні проблеми ворони в місті й справді створюють. Приміром, вони можуть (хоча й не обов’язково!) знищувати гнізда інших птахів. Але ставити їм це в провину не варто: вони просто перебувають на вищому щаблі ланцюга живлення, який орнітологи називають трофічним. Ворони – птахи всеїдні й тому певною мірою належать до хижаків.
Скупчуються ці птахи не в кожному місті. У Києві воронових, особливо взимку, мешкає чимало. А от, скажімо, у Львові їх зустрінеш нечасто. Ґави не належать до водоплавних птахів, але полюбляють оселятися в заплавах річок, особливо великих, оскільки тут легше знайти поживу. Тому в Києві, який розташувався на Дніпрі, сіра ворона – масовий птах, а у Львові вона рідкість, бо місто хоч і чимале за площею, та річки навкруг нього невеликі.
До того ж, на думку орнітолога, пан Кондратюк, як і багато хто, плутає цих птахів з іншими. Як він пояснив, сірі – це й справді ворони, а от чорні – то граки. Майже 100 тисяч їх щороку прилітає до столиці на зимівлю. Бо в місті для цього сприятливі мікрокліматичні умови. Тут у центральних та густонаселених районах значно тепліше, ніж на відкритих просторах, у лісах, заплавах річок тощо. Та й прохарчуватися в місті простіше. Тут у відкритих контейнерах для сміття і на стихійних сміттєзвалищах, які, не секрет, не рідкість у Києві, завжди можна знайти поживу.
Саме граки – суспільні, зграйні птахи й мають звичку спілкуватися між собою кряканням. Наприкінці лютого – початку березня у тих граків, які зимували в Києві, передвідлітний період і вони перебувають у стані міграційного збудження. От вони в ранкові години й крячуть, установлюючи перед відльотом голосовий контакт, через який синхронізують свій міграційний стан для того, щоб усією зграєю розпочати відліт до місць постійного гніздування – у Поволзький регіон Росії.
Ще з тиждень, і більшість граків відлетять із Києва. Ті ж, що залишаться (таких не так уже й багато), теж почнуть дбати про потомство і для цього переселяться на околиці, де й збудують гнізда. Бо на відміну від ворон, граки вигодовують своїх пташенят комахами та іншою поживою, яку збирають виключно на заміських полях і луках.
Хоча воронові і всеїдні птахи, проте омелою вони практично не живляться. Це могло бути хіба що в найскрутніший час, але в місті такий навряд чи в них трапляється. Адже тут достатньо іншої їжі майже в кожному дворі. Тому ґави і граки просто не можуть бути рознощиками омели.
А от те, що птахи-дендрофіли, до яких належать і воронові, полюбляють жити у лісополосах, гаях, парках і скверах зі старими високими й могутніми деревами, це й справді не секрет, але саме такими зеленими насадженнями й пишається Київ.
Ворони ж, на відміну від граків, живуть парами і мають власну територію, яку ревно оберігають. Вона може бути навіть і в центрі міста. Бо й своїх пташенят вони вигодовують тим, що підберуть на смітнику, в дворі, сквері. Охоче беруть (іноді навіть з рук) і їжу, яку їм пропонують мешканці. Хоча взагалі ворони дуже сторожкі й обережні птахи.
Знищивши ж гніздо ворон або навіть самих птахів, результату можна добитися протилежного. Бо на місце однієї пари, як правило, прилітає дві-три. Вони ж сперечатимуться між собою за територію, що звільнилася, і, звичайно, неабияк галасуватимуть, поки нарешті остаточно з’ясують стосунки.
Трапляються й скарги про напади ґав на перехожих. Вони починаються, як правило, в червні. То в одному місці, то в іншому, в якомусь сквері, парку, просто на вулиці зненацька налітає ворона і б’є людину крилом чи лапою по голові. Найчастіше таке трапляється з жінками та дітьми, які й гадки не мали, що поряд зі стежкою чи дорогою, де вони проходять, гніздяться ворони. Таке зухвальство сірих розбишак пояснюється, за словами Геннадія Фесенка, досить просто. Причин дві. Перша – та, що дорослі ворони, як і інші птахи, інстинктивно захищають своїх пташенят, які в червні вилітають із гнізда. У цей час вони досить довірливі, бо ще не мають життєвого досвіду. Навіть якщо людина не помічає пташенят і вони їй байдужі, дорослі ґави все одно атакують, так би мовити, для профілактики травматизму своїх пернатих підлітків – а раптом людина проходить з недобрими намірами. І в цьому «на всяк випадок» проявляється друга причина нахабства ґав: від тісного співіснування з людиною у ворон знизився поріг сприйняття її як небезпечного й гідного суперника, якого краще не турбувати. Небезпеку в людині ворони бачать, а от її гідність вже, певне, стали ставити під сумнів, бо нападають на слабших, чоловіків ворони зачіпають рідко.
Захист своїх дітлахів – законна справа птаха, а оборонити себе від ворони, не завдаючи їй шкоди, дуже легко. Варто взяти до рук палицю і кілька разів замахнутися на птаха. Буде багато галасливого крякання, але він уже не налітатиме на вас. Сім’я з такими затято самовідданими ґавами-батьками потримається на одному місці кілька днів, а потім неодмінно полетить.
Почати ж знищувати ворон, як закликає автор листа до редакції, чи якихось інших братів наших менших, що здаються нам шкідливими, буває досить легко, значно важче, а іноді й просто неможливо, зупинитися потім та виправити те, що згарячу накоїли. Тому давайте бережливо ставитися до всього живого, що нас оточує!