Сільський голова як берегиня громади
Її робочий день розпочинається близько восьмої ранку, а закінчується не раніше 21 години. І так щодня, майже 12 років, відтоді, коли громада обрала її своїм лідером. Рішення йти на посаду голови сільської ради села Зазим’є з’явилося у Людмили Валентинівни Спичак не випадково. Спочатку була робота на Броварському заводі порошкової металургії, заводі «Арсенал», де працювала контролером ВТК. Потім навчалася в Інституті народного господарства за спеціалізацією бухгалтерський облік і аналіз господарської діяльності. Пробувала зайнятися і малим бізнесом. Але 1994 року вирішила, що село, де жили її батьки, народилася сама та виросли її двоє синів, має стати привабливим і престижним. І зусилля, докладені сільським головою та депутатами, справді дали позитивний ефект.
– Однак, мабуть, найголовніше, що вдалося зробити, – це повернути у власність громади землю, якою користувалися сільськогосподарські підприємства «Требухівський», «Велико-Димерський» та «Красилівський», – каже Людмила Спичак. – До земельного запасу сільської ради в судовому порядку було повернуто 536 гектарів. Рішення ухвалив Вищий господарський суд України. Довелося попрацювати і в київському міському архіві, аби дізнатися, коли і яким чином землі нашого села було передано в користування вищезгаданим підприємствам. Окрім цього слід було розробити й легітимний механізм передачі земельних угідь громаді, адже такої ситуації, як з’ясувалося, законодавством не передбачено. Тоді було прийнято рішення Броварської районної держадміністрації, котре пізніше багаторазово оскаржувалося в судовому порядку. Дякуючи Богові, вдалося відстояти інтереси громади. Уявіть собі, що б могло статися, якби цього ми не зробили. Відбувалося це саме в період розпаювання. Тож землю громади Зазим’я розділили б між співробітниками цих сільськогосподарських підприємств. Саме завдяки відвойованій землі торік районна державна адміністрація виділила громадянам, котрі працювали у місцевому радгоспі та колгоспі, 179 земельних ділянок. Ще 333 передано для індивідуального садівництва членами громади, які не мали наділу.
Процес прийняття таких рішень тривав майже три роки, а державні акти на право власності селяни отримали зовсім недавно. Звісно, під час розподілу земель не обійшлося без проблем. Найголовніші стосувалися тих, які втратили право на земельний пай. Типова ситуація: житель села відпрацював багато років у КСП «Нова Україна», але звільнився з роботи до моменту розпаювання. Згідно закону така людина права на землю не має, але ж вона вклала в спільне майно чимало своєї праці. Були й суто механічні помилки – когось просто не внесли до списків. Утім, ситуацію вдалося врегулювати. Людям, котрі тривалий час працювали в КСП «Нова Україна», виділили по 0,02 гектара землі за кожен відпрацьований рік. Ще надавали землю молодим сім’ям для будівництва житла.
На думку сільського голови, для врегулювання земельних відносин у межах громади потрібно розробити генеральний план села, визначити критерії надання земельних ділянок для індивідуальної забудови та введення мораторію на виділення землі в охоронних зонах річок та озер. До виконання цих завдань слід долучити зусилля всієї громади.
– Інше завдання, яке вдалося вирішити разом із депутатами нинішнього скликання, – веде далі Людмила Валентинівна, – це припинення проектування Кільцевої дороги навколо Києва територією села. У розробку цього плану внесено зміни, затверджені містобудівною радою Броварського району й Київської області. За попереднім задумом дорога з чотирма смугами руху мала б пройти територією Зазим’я. По-перше, така ситуація торкнулася б інтересів членів громади, адже будівництво планувалося на 200 гектарах уже розпайованої землі. По-друге, екологія села значно б погіршилася, а рекреаційну зону (ліс, луки) було б майже знищено.
Та не лише стратегічні питання довелося вирішувати Людмилі Спичак. За рахунок коштів, що були в розпорядженні сільської ради, прокладено дорогу з твердим покриттям на вулицях Ніни Барбон, Новоселиці, Гагаріна, Терешкової. Впорядковано сільське кладовище, встановлено нову огорожу, металеві ворота, хвіртки. Поліпшилася матеріальна база школи та дитячого садка, придбано новий шкільний автобус, комп’ютерний клас, обладнання для підігріву води, побутову техніку, іграшки, меблі, збудовано автономну котельню. Достатньо повноцінна й сфера послуг – у селі працює швейна майстерня, перукарня, майстерня з ремонту одягу, вісім магазинів, чотири кав’ярні. Цьогоріч планується завершити телефонізацію села. Заплановано ремонт доріг на вулицях урочища Савичина, відновлення вуличного освітлення та ліквідація сміттєзвалища в урочищі Гута. На місці рекультивованого смітника мають висадити дерева. З часом ця територія набуде набагато привабливішого вигляду. Сміття ж щомісячно вивозитиметься на сміттєзвалище поблизу села Рожівка.
Утім, особлива гордість Людмили Валентинівни – співпраця з італійським благодійним фондом «Брат Сонця». Саме завдяки домовленостям із президентом цієї установи Ренато Нуцуло маленькі мешканці села Зазим’є двічі на рік мають можливість оздоровитися в Італії.
– Зазвичай діти мешкають в італійських сім’ях, що беруть на себе всі клопоти, пов’язані з перебуванням наших школярів, – пояснює сільський голова. – Ця співпраця триває майже 10 років. Щоліта до Італії від’їздить близько 80 дітей, узимку трохи менше. Окрім цього, за сприяння фонду, вирішено ще одне важливе завдання: добудовано адміністративне приміщення, де водночас розміщено й сучасну медичну амбулаторію. Завершити довгобуд, що його почали близько 10 років тому, пан Ренато запропонував несподівано. Завітавши до нашого села він поцікавився, що то за руїни. Я й відповіла, що то шпиталь. Італієць запевнив, що кошти для будівництва допоможе зібрати, але за умови, якщо за будівництво відповідатиму особисто. Так я стала виконробом – наймала робітників, забезпечувала їх будівельними матеріалами. Зрештою заплановане вдалося швидко здійснити.
Нині сільська амбулаторія в Зазим’ї – взірець для інших. До послуг жителів – обладнання, яке доступне, мабуть, не всім мешканцям набагато більших населених пунктів, – різні фізіотерапевтичні пристрої, сучасний стоматологічний кабінет.
– Із перевезенням того обладнання теж було чимало клопоту, – згадує Людмила Валентинівна. – Коли вантаж прибув до України, виникли проблеми з його розмитненням, адже сільська рада не була суб’єктом зовніш-ньоекономічної діяльності. Цей статус унікальний для такого типу юридичної особи. Напевно, в Україні лише наше село має такий статус. Митники два тижні не могли нас зареєструвати. Довелося дістатися аж до Кабміну, аби залагодити всі формальності й таки отримати ту гуманітарну допомогу.
Про свою сім’ю (а це двоє синів, невістка з онуком і четверо дітей, якими опікується Людмила Валентинівна) вона говорить залюбки. Оті четверо дітей з’явились у її житті кілька років тому. Цим дітям довелося нелегко – виховувалися з двоюрідною бабусею, а коли тій піклуватися стало важко, то прийшла порадитися до голови сільради. Людмила Валентинівна почала шукати вихід. Бабусю влаштувала у будинок престарілих, а дітей в інтернат сімейного типу у селі Велика Стариця, де виховувалося на той час 11 дітей.
Нині Геннадій – студент автодорожнього університету й опікується найменшою з сестер Любочкою, одна з дівчат навчається у харчовому коледжі, що у Білій Церкві, Людмила виховується у сім’ї Спичаків.
Слухаючи цю тендітну симпатичну жінку, не перестаєш дивуватися: навіщо їй цей клопіт, по-стійні тривоги?
– Та про що ви? – щиро диву-ється моя співбесідниця. – Хіба ж може хтось краще подбати про них, аніж я, близька людина? Вони вже для мене стали рідними.