Лицар слова і вчинку
Він сам собі вибрав ім’я, народившись напередодні свята Миколи Чудотворця, найшановнішого серед православних святого, який благодать Божу заслужив невтомним працелюбством, милосердям і заступництвом. Тож Вірі Трохимівні і Федору Лавріновичу Діденкам нічого іншого не зоставалося, як погодитись і назвати свого другого сина Миколою.
Микола
Хлопець з дитинства почав виправдовувати своє ім’я: головною рисою його характеру було бажання усім допомогти. А підрісши, Коля й справді став захисником не тільки молодшої сестрички, а й старшого брата. За таку вдачу його любили і в школі, і в університеті, і в армії, і по сей день шанують люди.
Він глава всієї великої родини Діденків-Бурчаків, заступивши на цій почесній посаді улюбленого дядька Володю, який у свою чергу перебрав скіпетр «старійшини» у діда Лавріна. З правом керувати взяв і обов’язки радитися із старшими. Досі перед тим, як щось епохальне вирішувати, Микола Федорович їде на пораду до своїх батьків, які ще, слава Богу, живі.
Власне, з відповідальності перед ними, перед своїм родом починалася для Миколи Діденка відповідальність перед людьми ще в рідному селі Лукашівка, що на Черкащині. Адже діти шанованого у селі вчителя, фронтовика Федора Лавріновича мали бути прикладом у всьому. А надто в навчанні. Хоча ані мати, ані батько ніколи не примушували дітей до того. Спонукали радше власним прикладом, чесним життям. Залишившись живим, батько ніби проживав життя за своїх бойових побратимів, які загинули, не звідавши ані першого кохання, ані щастя батьківства. Закінчивши по війні педінститут, Федір Лаврінович усе своє життя учив сільських дітей великої любові до життя і до білого світу.
Ця висока спрага самовдосконалення передалася від батька Миколі Федоровичу.
Вічний учень
Зі шкільного курсу української літератури Миколі Діденку найбільше запам’ятався вірш Івана Франка «Semper tiro». Сьогодні услід за геніальним мислителем і невтомним трудівником теж би міг повторити, що він – «вічний учень». Закінчивши із золотою медаллю середню школу у рідній Лукашівці, Микола Діденко вирушив до столиці здобувати вищу освіту на радіофізичному факультеті КДУ імені Тараса Шевченка. Внутрішня спрага самовдосконалення і самореалізації не дає йому спокою по сей день. Маючи за плечима дві вищі освіти, технічну і економічну (закінчив у 1987 році ще й вищу економічну школу господарського управління м.Києва), поважний чоловік не може собі дозволити бути невігласом у новому амплуа – керівника великого пристоличного району. А тому премудру науку самоврядування вивчає в Національній академії державного управління при Президентові України.
На машинобудівному заводі «Іскра» в Боярці, куди Микола Діденко прийшов після армії рядовим інженером СКБ і виріс до керівника високого рангу, його поважали і за раціоналізаторство та винахідництво, і за вміння відкривати у людях потаємні, часом їм самим невідомі можливості. У свою чергу цей щедрий благословенний дар людяності дарував Діденку довіру колег і відкривав дорогу до поважних керівних посад і на заводі «Символ», і ДП «КАТЕХ-Радіокомплект», в Тетієві, де він успішно працював начальником виробничого відділу, заступником директора, директором по маркетингу та виробництву.
Славному роду нема переводу
У великій і дружній родині Діденків упевнені, що коли спрага знань у Миколи Федоровича – від батька, доброта – від матері, то талант винахідництва – від діда Лавріна, самоука, народного умільця, самосійного генія. Слава про його золоті руки і винахідливий розум до війни йшла по Україні і всьому СРСР. У роки радянської індустріалізації експонувалися винаходи народного умільця Лавріна Діденка аж у Москві на ВДНГ. Не один із великих заводів пропонував сільському Кулібіну з трьома класами церковноприходської школи посаду інженера. Але почалася війна. І Лаврін Діденко разом з двома своїми синами, один з яких був майбутнім батьком Миколи Федоровича, пішов визволяти зі зброєю в руках рідну землю від фашистських недолюдків...
Але все-таки мрії Лавріна Діденка реалізувалися – у його внукові. Гордий був, коли Микола став провідним інженером машинобудівного заводу. А згодом – підприємцем і менеджером. Власне, ця професія відкрила йому світ, примусила досконально вивчити англійську мову. Тому-то і сьогодні, уже в ролі районного голови, Микола Діденко з таким успіхом налагоджує партнерські стосунки з іноземними інвесторами. В результаті за рік керівництва районом команда Діденка забезпечила тридцятикратне збільшення зарубіжних інвестицій в економіку Броварщини на суму понад 30 млн. дол.
Відкритий і надійний
Про те, що душевна відкритість, чесність, ділові якості Діденка викликають довіру в іноземних інвесторів, які звикли бачити у наших чиновниках злодійкуватого, липкого на руку хабарника, свідчить бодай про те, що за такий короткий строк його головування на Броварщині в найвіддаленішому селі Тарасівці запрацювало переробне підприємство, що не тільки годує Київщину 60 видами продукції, а й забезпечило 100 безробітних селян роботою і зарплатою в середньому 1260 грн. В скорому майбутньому на підприємстві відкриється ще понад 150 робочих місць. Одна з нідерландських компаній близько 42 мільйонів євро планує вкласти у будівництво промислового парку біля села Велика Димерка, що вже почалося зі зведення логістичного центру. Півтори тисячі броварчан отримають незабаром роботу на цьому потужному підприємстві. Будівництво сміттєпереробного заводу вирішить проблему екологічну, а добудова районної поліклініки – проблему з охороною здоров’я. А будівництво кардіологічної клініки та студентського містечка Києво-Могилянської академії у рекреаційній зоні на межі із Києвом перетворить Броварський район у великий науково-освітній центр...
Вірність, довіра і Любов
Його вірність українській ідеї вражає настільки, що мимоволі сам починаєш звіряти по ньому свій патріотизм. Тому на президентських виборах 2004 року став довіреною особою кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, а під час помаранчевих подій очолив на повсталому Майдані наметове містечко Київщини. З ним легко тим, хто хоче випростатися на повний зріст. І важко тим, хто звик витись при землі й під ногами начальства. А він вимагає дивитися кожному у вічі, тобто бачити усіх на рівні свого зросту. Тому то оточує себе тільки рівними, а не дармоїдами, стукачами і підлабузниками. Цих він прошиває з висоти свого зросту – від тім’ячка до підошов, і бачить, що вони першими продадуть і втечуть з корабля, який тоне. Але він їм прощає, бо впевнений, що корабель на ім’я Україна ніколи не потоне.
Його, нащадка доброго хліборобського роду, інтелігента у другому поколінні, навіть у пріснопам’ятні атеїстичні часи батьки вчили жити за Божими заповідями і народними законами честі, порядності, козацького лицарства. Він і дружину вибирав за духовною суголосністю, з доброго роду, і так уже вийшло, що, як в тій приказці, «не в хороводі, а на городі». Точніше – на заводі залізобетонних конструкцій, де разом відбували трудовий семестр студенти-першокурсники факультету радіофізики та факультету кібернетики, на який теж самотужки поступила Люба Герасименко. Веселу і ділову полтавчанку Микола Діденко примітив з першого дня, але завойовувати увагу неприступної красуні почав після того, як завоював авторитет у однокурсників і викладачів.
А саму Любу Герасименко полонили не лише закохані голубі очі радіофізика, не тільки радісна енергія, яку він дарував їй по-лицарськи щедро разом зі своїм коханням. На третьому курсі вони побралися. На 5-му народився Альоша. Але бажаний первісток не завадив студентському подружжю успішно закінчити навчання. Перші випробування тільки зміцнили молоду сім’ю. Тож коли Миколу після університету призвали в армію, Люба не вагаючись поїхала з дитиною вслід за чоловіком аж під Вологду. Там, у військовій частині, загубленій у лісах, народилася небавом донечка Оля. Так учотирьох і служили.
У Миколи Діденка були всі можливості зробити карколомну військову кар’єру. Але подружжя вибрало мирне життя і завод у Боярці, де обоє працювали і де їхня дружна сім’я поповнилась найменшою Наталочкою.
Сьогодні Любов Василівна – права рука районного голови і головний спеціаліст Броварської РДА, де її математичні здібності, економічні знання і просто людський талант стали вельми у пригоді.
Діти – найвища оцінка
Діденки щоліта відправляли своїх дітей на трудові семестри до родових своїх гнізд або на Черкащину, або на Полтавщину. А коли батьки постарілись, перевезли їх ближче до себе, у село на Київщині, щоб дочки і син росли і виховувались на добрих прикладах, на українських традиціях. Можливо, завдяки таким «патріархальним» поглядам на виховання дітей, і виросли вони порядними, людяними, роботящими. Олексій після закінчення механіко-математичного факультету Київського університету очолює один з відділів бізнесової фірми в Києві, Оля і Наталя – молоді науковці, старша – аспірантка НТУУ Київ-ського Політехнічного, молодша – Інституту філології КНУ імені Т.Шевченка.
Як у кожного справжнього чоловіка, у Миколи Федоровича Діденка на першому місці – робота. Де Діденко охоче відпочиває – так це город. Біля землі оживає в ньому селянська жилка, талант селекціонера. На власному городі виростив навіть свій сорт картоплі, який назвав на честь дружини – «Люба». Не встиг лише запатентувати. Але сусіди і родичі гідно його оцінили. Ще б пак: і смачна, і в кожному кущі по відрі бульб, ще й гичка до морозів зелена. Хтозна, може скоро винайдений Діденком сорт приживеться і на броварських землях, і припаде до вподоби гурманам.
Потреба душі
Сьогодні першим питанням на порядку денному районного голови – відродження села, яке почав одночасно із святкування «днів народження» кожного з населених пунктів і з наведення порядку в комунальній сфері: проводити газ, зводити над житловим фондом шатрові покрівлі, ремонтувати електромережу... Однак районний голова добре знає, що економічне відродження починати треба з духовного. Тому так переймається проблемою прийомного батьків-ства, яку пропагує в Україні фонд «Сонячне світло» Марека Внука. Піклується сімейним будинком Поплавських і дитячим будинком «Надія»... Допомогти бездомному, знедоленому, зробити усіх, особливо дітей, щасливими – для Діденка не популістська вимушена показуха, а потреба душі, суголосна із передвиборчою програмою президента Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям».
Мені ж найбільше імпонує у характері Миколи Федоровича Діденка те, що він не просто, як багато хто нині, декларує християнські засади свого життя, а живе по них і вимагає цього від інших.