Від «пагорба» до «саркофага»
Ця унікальна споруда давно стала візитівкою Чорнобиля. Однак мало кому відомо, що «саркофаг» міг бути зовсім іншим – як за змістом, так і за формою...
Подвійне призначення реактора
Уранці 10 травня 1986 року почалося чергове засідання оперативної групи, яка мала вперше детально розглянути питання про розробку проекту поховання зруйнованого 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС.
На засіданні виступив міністр енергетики та електрифікації СРСР А. Майорець, який інформував про те, що роблять у Чорнобилі для локалізації аварії. Та, на думку міністра, всі дії щодо цього будуть вторинними, якщо не визначити, що робити з головною причиною цієї вселенської біди. Тобто з відкритим реактором.
Це питання постало у перші дні після катастрофи. І кращі вчені-ядерники вже сушили мізки над тим, як убезпечити це смертельно небезпечне джерело, яке щомиті викидало у навколишній світ тисячі бер (біологічний еквівалент рентгена) смертельної радіації. Пілоти гелікоптерів, які працювали безпосередньо на урядову комісію, доповідали, що ворони, які ще вчора пролітали над «теплим» четвертим блоком, миттєво «порозумнішали» й зовсім зникли.
Відповідальним за цю ділянку роботи призначили заступника голови Ради Міністрів СРСР Ю.Баталіна, який вже наступного дня сів з академіком О.Александровим за конкретні технічні рішення.
Александров був «батьком» реакторів типу РБМК і знав про їх подвійне призначення – вироблення у процесі експлуатації не тільки електроенергії, а й важливої сировини для атомних бомб. Це не було таємницею для урядовців, які сиділи у Чорнобилі та мали створити остаточні креслення, однак у деталях цей «апарат» щодо військових потреб, на думку відомого вченого, інженера-фізика В.Щербини, не був відомий навіть персоналові, який стояв за пультом управління станції.
Таким чином перед представниками Інституту Курчатова, який відповідав за подвійну місію ЧАЕС, стояло завдання не лише «закрити» зруйнований реактор, а й поховати від зайвих очей одну з головних таємниць військово-промислового комплексу Союзу. Звідси – головна ідея, яку висунули академіки Александров і Легасов: «повна консервація 4-го енергоблоку».
Думку остаточно сформулювали 14 травня, а ще за день до цього говорили про інше. Про «встановлення ковпака над пошкодженим реактором», що мало «значно зменшити викиди у атмосферу радіоактивних речовин». Якщо розшифрувати ці «установки», маємо констатувати відсутність одностайності серед вищих науковців, від яких залежало остаточне розв’язання проблеми. Щодо нас, пересічних громадян, то висновок і рекомендації науковців впливали не тільки на долю ЧАЕС, а й на нашу долю і те, чим будуть займатися прийдешні покоління, які житимуть у постчорнобильський час. Одне слово, що перемогло тоді, у ті травневі дні, те і маємо тепер.
Це – не скіфський курган
Стосовно «повної консервації», то тут малося на увазі «утворення єдиного пагорба з щебеню і бетону», який мав справді поховати блок №4. Без будь-якого доступу до реактора та інших його складових.
Баталін, який доповідав про ці та інші «проектні міркування», не наполягав саме на утворенні «єдиного пагорба». Хоча б тому, що було ще 18 варіантів конструктивних рішень. Вони багато чим відрізнялись один від одного, але було і дещо спільне: жодна пропозиція не мала під собою головного – попереднього обстеження об’єкта проектування. Все мали робити навмання.
Такого ще історія будівництва не знала. Навіть скіфські кургани чи єгипетські піраміди було ретельно сплановано лише після того, як зодчі все виміряють і складуть реальний план споруди. У Баталіна такої змоги не було.
Варто зазначити, що серед проектів майбутнього «саркофага» (а саме у ці дні і виникло це влучне слівце) були різні варіанти. Скажімо, пропонувалося окрім «єдиного пагорба», заповнити шахту зруйнованого реактора металевими порожніми шарами, які мали значно знизити рівень радіації. Серед проектів зовнішніх споруд було і створення арочного покриття завширшки 230 метрів. Пропонувалося звести накатні куполи над блоком і реакторним залом або консольний насувний дах.
Спеціалісти та експерти зразу ж запропонували, а урядова комісія відхилила ті проекти, на які треба було рік або два. Не пройшли і дорогі пропозиції, які випереджали сучасний рівень техніки. Всім було зрозуміло, що зводити треба щось таке, яке слугуватиме бодай 25 – 30 років, а вже за цей час подбати про щось нове та «вічне».
Говорячи про це сьогодні, маємо усвідомлювати, що термін цих розрахунків вже майже дійшов кінця. І йдеться не лише про якусь «ідею», а про дуже конкретні речі: іржаві конструкції, протікання даху над «саркофагом», старі прилади нагляду за колишнім реактором, які вийшли з ладу... Настав час ремонту.
1986 року урядова комісія ухвалила технічне рішення проекту «Укриття», яке запропонували спеціалісти ленінградського інституту енергетичних технологій (ВНДІПЕТ) та київського інституту Промстальконструкція. Воно було, за спогадами головного інженера проекту О.Бицького, вельми ризиковане. Хоча б тому, що частина конструкцій мала спиратися на вцілілу будівлю реактора. Аби зменшити вплив радіації, його мали «забити» сумішшю піску, доломіту та свинцю (для цього використали силу-силенну мисливського дробу, який, розсипаючись, потрапляв у кожну щілинку). А оскільки від цього значно зросла питома вага зруйнованого реактора, необхідно було облаштувати під реактором так звану бетонну «п’яту». Коли метробудівці почали рити штрек, виявилося, що зробити вони цього не можуть. Тоді до справи взялися шахтарі з Мосбасу та Донбасу.
Проблеми... під бетоном
Автор цих рядків мав нагоду бачити пекельне око реактора з повітря. Вертольотчики дислокувалися тоді на полі поблизу села Лелів. Тут-таки був і командний пункт майбутнього Героя Радянського Союзу, командувача ВПС Київського військового округу генерала Антошкіна. До журналістів він ставився, як і всі військові, з пересторогою, але коли дізнався, що ми служили чи не поряд у Забайкаллі, взяти на борт Мі-8 кореспондента Укррадіо таки дозволив. Так з’явився ще один репортаж із «зони».
Десь через півмісяця довелося побувати і під реактором, де було напрочуд «чисто», бо радіація крізь землю не проникає. Шахтарі роботу майже закінчили. У штольні, де тьмяно горіли кілька електричних лампочок, працювали в основному «кіповці». Тобто спеціалісти з контрольно-вимірювальних приладів, які перед залиттям бетону встановлювали датчики температури. Перемовившися з ними, відколупав від дна товстелезної залізобетонної плити камінець щебеню – на згадку, який і досі зберігаю у своєму приватному «музеї».
Та не все із «саркофагом» складалося так просто. У кінці липня на засіданні оперативної групи було встановлено, що роботи з консервації блоку №4 виконуються Мінсередмашем незадовільно: не розгорнуто основних будівельних робіт, немає документації на систему вентиляції, продуктивність бетонних заводів низька, відсутня чітка організація. Разом з тим, зведення об’єкта «Укриття» призначили на 25 вересня, тобто до початку осінніх дощів.
У цей час на проммайданчику працювали вже у три зміни понад 8 тисяч осіб. Чи треба було таку кількість людей ставити під радіоактивний влив? Важко сказати. Але людське життя за часів СРСР традиційно не цінувалося. Зігнані з усіх усюд люди часто просто сиділи без роботи. Але навіть за відсутності зайнятості їх все одно везли «до блока». Чимало було і різної халтури. Вже 29 жовтня урядова комісія встановила, що УБ-605 (спеціально створене управління будівництва) погано контролює якість робіт. Особливо це стосувалося влаштування основи під опору балки Б-1. Потім (вже на початку 90-х років, як, звісно, і тепер) ці та інші помилки далися взнаки.
І все ж 28 листопада «саркофаг» здали. Попри все, треба відзначити масовий героїзм учасників будівництва, їх самопожертву та невтомну важку працю. Сотні людей отримали ордени і медалі, та не в нагородах суть. Ризикуючи здоров’ям, а часто-густо життям, чорнобильці зробили свою справу – звели «Укриття», сховали під бетоном радіоактивні залишки четвертого енергоблоку ЧАЕС. Що буде далі?
Леонід САМОЙЛЕНКО, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС