Відвернула гірку долю
У нашої незалежності є дві статистики: одна – позитивна, інша – негативна. До останньої належить і таке ганебне явище, як сирітство, яке має тенденцію до зростання, хоч живемо під мирним небом.
Достатньо пройтися по місту чи побувати на вокзалі, аби переконатися у тому, скільки в Україні знедолених, нещасних дітей. Так, можна дорікати владі, що ми й робимо на усі лади, мовляв, це вона своєю політикою сприяє процвітанню безпритульності, не може вберегти сім’ю від розрухи, забезпечити дітям щасливе дитинство. І це буде правильно . Але ж існує й другий бік моралі – людська совість, до чого держава не має стосунку. Адже вона, совість, або є в душі, або ж зовсім відсутня.
Досить-таки часто ми, пересічні громадяни, можемо відвернути людину від неправедної дороги, яку вона зопалу чи цілком не усвідомлено обирає. Від помилок ніхто ж не застрахований, однак їх могло б бути менше, якби той, хто поруч, вчасно порадив, підказав, по-батьківськи розтлумачив. Ми ж якимись збайдужілими живемо – проходимо мимо чиєїсь понівеченої долі й вдаємо, що нічого не помічаємо. А може, варто зупинитися і запитати, чи не потребує хтось твоєї допомоги або ж просто доброго слова. Інколи достатньо задушевної розмови, щоб той, хто збився зі шляху, зрозумів, куди йому слід повернути.
На такі роздуми наштовхнула мене розповідь нашої постійної читачки, киянки Оксани Михайлівни. Її історія, щоправда, трапилася не тепер, а в 60-ті роки, однак часові ознаки не мають жодного значення. Вона могла мати місце й нині. Усе відбувалося в одному столичному пологовому будинку, де на той час пані Оксана народила свого синочка. Поруч у палаті лежала молода, незаміжня ще дівчина, яка також стала матір’ю, народивши чудового хлопчика. Якщо перша жінка тішилася і дякувала Богові, що послав їй друге дитятко, то друга проклинала всенький світ, адже на неї чекала доля покритки. Хоча щодня під вікна пологового будинку приходив красень військовий льотчик. Ні, він не був батьком її сина, хоч і кохав її до безтями. Інакше чого б йому провідувати її у такому лікувальному закладі? Його палкі зізнання у коханні у записках сусідили із наполяганням написати відмовну заяву. Він пробачав їй усе і обіцяв одружитися, але якщо вона відмовиться від «нагуляного» сина. І Ганна, так звали ту породіллю, схилилася до його пропозиції. Жінки у палаті почали скоса позирати в її бік: як можна відмовитися від такого гарного й здорового хлопчика? Невдовзі чутки поширилися й далі – стали зазирати жінки з інших палат, аби поглянути на матінку-зозулю. Оксана тим часом не сиділа, склавши руки, а вела виховну роботу. Зверталася не тільки до її совісті, а й змальовувала Ганнине майбутнє.
– Ти думаєш, що він усім серцем тобі пробачив? – пояснювала. – Дорікатиме й допікатиме за цей вчинок усе життя, мовляв, ти така дружина черства та бездушна, як і мати. Повір, я трохи вже знаю чоловічу психологію, бо не перший рік заміжня.
Ось так слово за слово – й Ганна почала прозрівати. Кілька днів перебувала у роздумах, а тоді, за порадою Оксани ж, написала довжелезного листа своєму льотчику. Зміст його зводився до одного: якщо ти й справді так палко мене любиш, то візьми за дружину з моїм синочком. Я винна перед тобою – пробач, якщо зможеш. І кинула листа через вікно.
Мабуть, днів зо три він не з’являвся, а тоді прийшов з оберемком одягу для немовляти. Попередньо повідомив своїх батьків, щоб чекали його в гості з дружиною і… сином.
Банальна, на перший погляд, історія, а скільки у ній повчального. Правду кажуть, що слово лікує. Воно ще й рятує: відвернуло гірку долю хлопчику-сироті і матері-зозулі, зберегло справжнє кохання, народило сім’ю. Щасливий кінець, як у кіно, але, на радість, цей хепі-енд – чиста правда. Тож будьмо прихильними до тих, хто поруч чи просто зустрівся на життєвій дорозі. Не байдужіймо до чужого горя. За добро, душевну щедрість завжди віддячить Бог.