Сильна жінка серед сильних чоловіків
Валентина Семенюк про себе, політику і жіночу солідарність
Політика, як відомо, та ж війна, але переважно мирними засобами. І для жінки в ній не варто розраховувати на послаблення чи якісь преференції з боку сильної половини людства. Тут суттєву роль відіграє чоловічий склад розуму, мінімум емоцій і максимум холоднокровності. Політика не любить зайвих сентиментів, а тим паче надміру кокетства. Рано чи пізно настане та мить, коли їй, наче примхливій і розніженій пані, все це просто набридне. Як і у будь-якій більш-менш серйозній справі, жінці нелегко завоювати міцні, а головне – стійкі позиції. Це відбувається в силу різних причин. Але найважливіше – утримати баланс між тендітною жіночністю і суворою чоловічою непохитністю.
Чоловіча принциповість, помножена на жіночу надійність, – ось та формула, що стала запорукою успіху Валентини Семенюк. Ми звикли бачити її за трибуною Верховної Ради, а тепер звикаємо до її нового амплуа – надійного оборонця держмайна.
Валентина Петрівна вже відбулася як політик, жінка, матір і навіть двічі бабуся. Через купу невідкладних справ державного значення вона майже цілодобово на роботі. Втім, будь-що прагне виокремити принаймні день для своєї родини. Хоча, зізнається, – і тут її наздоганяють стоси паперів. Тим часом маленька внучка, повсякчас смикаючи за рукав, не залишає у спокої бабусю. Ось так і впродовж нашої бесіди їй хотілося чимдуж привернути нашу увагу на свій бік. І зрештою їй це вдавалося.
– Валентино Петрівно, кажуть, сила жінки в її слабкості, це правда?
– Звісно, це твердження має право на існування. Все залежить від відчуття того, коли слід бути сильною, а коли до певної міри слабкою. Врешті-решт, характер тут відіграє не останню роль, а також усвідомлення того – «я це зможу». Адже у кожного є своя, так би мовити, планка припустимих можливостей.
– Ваша планка дала вам змогу пірнути у політичну круговерть?
– Думаю, кожна людина, яка вболіває за долю держави, не може не займатися політикою. А взагалі ще зі шкільної лави я була такою непосидючою, завжди у вирі шкільного життя, завжди активна, більше любила займатися спортом, бігала на лижах, брала участь у різноманітних олімпіадах. У мене була подружка Галя Добровольська, сиділи за однією партою. Про нас завжди казали: дві подружки – з сильним характером. Ми мріяли разом вчитися і далі, але не судилося...
– Зазвичай хлопці приймають дівчат у свою компанію за принципом «свій хлопець». Чим ви завойовували авторитет у сильної половини?
– Мені просто був притаманний чоловічий склад розуму, але при цьому ніхто не забував, що я – жінка. Якщо подивитися на мої шкільні фотографії, то побачите довгу косу, на яку хлопці завжди задивлялися. І не дивно – тоді дівчата користувалися не всією цією хімією, а дарами природи: мили волосся кропивою та любистком, щоб гарно коси завивалися.
Найзаповітнішою тоді моєю мрією було – ходити до школи у формі. Проте в сім’ї були невеликі статки. Тільки в десятому класі мама купила мені шкільну форму, і це був перший найбільший її подарунок. У мене навіть вдома серед особливих речей вона все ще зберігається, так само, як і весільна сукня.
– Постійний тягар громадських справ часом не провокував думки: мовляв, навіщо мені цей зайвий клопіт?
– Ви знаєте, ні. Завжди невідомо звідки з’являлася енергія, хотілося бути корисною. І найголовніше – я не звикла, щоб про мене хтось багато говорив, хвалив. Я повсякчас казала «нехай про мене говорять мої справи». При цьому я не намагалася всім сподобатися. Якщо вже я говорила правду, то всю. Навіть якщо це комусь не до вподоби. Такий вже в мене прямолінійний характер. Зі школи пам’ятаю, мої вчителі казали: характер у Валентини, як віск з медом. Тому що люблю бути жорсткою до тих, з ким працюю, передусім, до самої себе. Однак з поправкою – не жорстокою. Не терплю, коли на мене тиснуть. Якщо мене пресингують, завжди вчиняю адекватно.
– Часом у дитинстві відчуваєш своє покликання в одному, а потім розумієш, що це не твоє. Вам не дошкуляли подібні суперечності?
– Ви знаєте, як такого остаточного рішення у виборі професії з самого початку не було. Спершу хотіла стати лікарем, але на той час цього досягнути було вкрай важко, не можна було навіть мріяти. До того ж душа, в принципі, лежала до алгебри, фізики, загалом до точних наук.
Я добре пам’ятаю Наталію Олександрівну – мою улюблену вчительку математики, геометрії і креслення, яка зараз живе в Житомирі. У такий важкий період, коли я чомусь ніяк не могла зробити креслення, я навіть брала у неї позакласні уроки. Саме вона дала мені додатковий поштовх до посидючості. І, навіть ставши депутатом, я зустрічалася з нею. Ми згадували, як вона, знаючи, що важко мені дається геометрія, все одно відправила мене на олімпіаду, де я посіла призове місце. Вона казала: це за твою старанність, за твою настирливість, за те, що ти довела сама собі, що зможеш. Тож я вирішила вступати до Житомирського сільськогосподарського інституту.
– У своїй політичній діяльності ви завжди прагнули бути на лідерських позиціях: наприклад, з 1994 по 1998 рік, за рейтингом Ради Європи, ви визнані депутатом, який подавав найбільше пропозицій, ухвалених Верховною Радою, а 2002 року посіли перше місце серед жінок-депутатів за кількістю виступів з місця та трибуни (73 і 24 відповідно). Як вам удається тримати емоційний тонус?
– Скільки я себе пам’ятаю, своє життя, мені завжди доводилося усім і собі насамперед доводити: «Я – сильна, я – з села, я – від землі». І от зараз я вже 11 років у Києві, але все одно кажу: «Хочу в Ружин, додому». Тож коли накопичується багато важкої роботи, усвідомлюєш, що вже через край, прагну поїхати на рідну землю, походити по травичці... Це моє, рідне, і відчуваєш, як відходить негативна енергетика.
– В Україні партій стільки – хоч греблю гати. Зрештою, чому ваш погляд зупинився саме на Соціалістичній?
– Коли я почула виступ Олександра Мороза, мені запала в душу фраза: я створюю нову партію, парламентського типу, яка нестиме відповідальність… Ви знаєте, мене це тоді дуже вразило, а для багатьох це стало просвітленням. Олександр Мороз зумів посіяти зерно, відділивши його від полови. І сьогодні ми будемо збирати врожай, і те поле, яке було засіяне нами всіма 1991 року, таки проросло. Чесність, вміння тримати слово в мене стійко асоціюється з Морозом.
– Як політик ви вирізняєтесь особливою послідовністю, нехтуванням принципу подвійних стандартів...
– Коли я прийшла у парламент, сконцентрувалася на темі приватизації. І це не випадково. Працюючи в районі і переймаючись його соціально-економічним розвитком, я бачила ті негаразди, ті прогалини в правовому полі щодо майна держави, які потребують негайного розв’язання. Отримувану інформацію на курсах з питань приватизації, які закінчила з відзнакою, просто ковтала. Працюючи в районі, подавала пропозиції через Олександра Мороза. 1994 року, коли стала депутатом, логічно продовжила займатися цією темою. Я автор багатьох законопроектів, зокрема Концепції фондового ринку, Закону «Про особливості приватизації в АПК», за допомогою яких намагалася хоч якось вплинути на розвиток ситуації.
– Чоловік підтримував вас на нелегкому шляху у владні коридори. Адже не кожен може змиритися з тим, що його дружина займає відповідальну посаду?
– Мій чоловік ніколи в жодній партії не був, а коли 1991 року почалася уся ця навала, коли всіляко обливали брудом, він завжди підтримував мене. 5 листопада 1992 року в колишньому Жовтневому палаці, коли я сиділа у залі під час з’їзду, нас позакидали димовими шашками. Я ніколи в житті не бачила, що це таке. Я до того злякалася – діти, все життя промайнуло перед очима. Пам’ятаю, Мороз вихопив мікрофон і сказав: «Люди добрі, не бійтеся, відкрийте вікна, все буде нормально». Хлопці накрили своїми піджаками ці шашки і винесли геть. Коли приїхала додому, чоловік увімкнув телевізор, там якраз показували репортаж про наш з’їзд. Кажу: «Толю, а я там була». Він подивився на мене і каже: «Та ти що, мамко (так він мене лагідно називав)? А ти подумала, що в нас діти? А сидить Людочка маленька (їй тоді було 11 років) і каже: якби з тобою щось трапилося, я пішла б так, як ти. От тоді я відчула свою потрібність. І хоч би куди я потім їхала, я пам’ятала передусім про родину. Досі перед очима картина: чоловік проведе мене до автобуса, посадить, поставить сумку і скаже: «Валентино, не забувай: у нас діти».
– Коли його не стало, земля, наче пішла з-під ніг?..
– Мені було настільки важко, коли раптово помер чоловік, я не уявляла, як мені доведеться жити... Старшій дочці було 15, молодшій – 12 років, жила я в готелі «Київ» зі старшою, а менша залишилася з моїми батьками. Вона сама вчилася, сама робила уроки, допомагала дідусеві і бабусі. Я розривалася, щоп’ятниці приїздила ввечері додому. 1996 року, коли я старшу видала заміж, мені стало трохи спокійніше. Я отримала квартиру, ми стали жити разом. Молодша дочка закінчила школу, я забрала її в технікум легкої промисловості, де свого часу вчилася і старша. Але 1998 рік – виборча кампанія. Мені було дуже приємно, що старший зять Сергій, бачачи, як я одна безперестанку працюю, взяв відпустку в березні і зостався вдома, відповідав на дзвінки, записував куди їхати.
Так склалося, що моїм опонентом на виборах був такий собі нафтовий магнат. За його дорученням, проти мене писали такі брутальні віршики, від яких ставало моторошно. Але вдома, звісно, не показували мені нічого поганого і всі листівки ховали. Якось я приїхала додому і випадково зачепила серветку біля телевізора, а з-під неї випала газета, в якій були надруковані похабні, брудні рядки... Все це – низько, підло... Того дня я півночі проплакала, а наступного дня приїхала на кладовище – просто стала навколішки перед могилою свого чоловіка. Не згадаю, скільки я там простояла, але пам’ятаю, що ноги буквально примерзли до землі. Після того я більше ніколи не плакала. Ніколи не слід показувати свою слабкість, цього тобі не пробачать.
– «Чорні», «брудні» технології застосовують як останній метод боротьби. Виходить, у вас відчували неабияку загрозу?
– Тепер я розумію, чому так боялися мого повторного приходу в парламент, бо я прискіпливо перевіряла усі нюанси у кожному законі, все вивіряла. Нині це йде на користь і мені, і державі в цілому. Адже до останнього часу влада спочатку діяла, а потім пристосовувала під ці дії потрібні закони. Я вимагаю, щоб спочатку був закон, а потім дії. У жодному разі не навпаки. Я – за диктатуру закону.
– Щастя кожної жінки в її дітях. Як знаходите ви час ним насолоджуватися?
– Приїжджаючи додому, я рідко можу це зробити. Однак, як тільки з’являється вільна хвилинка, завжди хоч день присвячую родині, дітям, онучці і маленькому внуку. Хоча б раз на місяць чи тиждень побути з дітьми. Але вони мене розуміють, розуміють, що в мене мало часу, допомагають мені. Мої діти називають мене більше Петрівна, ніж мама. Мене часто питають, чому саме так? Тому що я – і друг, і товариш, і порадник.
– Валентино Петрівно, у Верховній Раді ви були головою жіноцтва парламенту. Як ви вважаєте, жіноча солідарність існує?
– Звісно, без жорсткої конкуренції та завидок, як і будь-де, не обходиться. Втім, за екстремальних умов почуття жіночої солідарності спрацьовує. Жінки не будуть агресивно виступати одна проти одної. Тим паче, якщо мова йде про конструктивну критику. Позиція переважно є вельми толерантною. Тому саме толерантності у стосунках, справжнього жіночого щастя та уваги від чоловіків я зичу усім жінкам України.
Ірина МЕЛЬНИЧЕНКО