Собачі «душі» – чорна і руда…
У ботанічному саду, що над Дніпром, є куточки, де цілком можна усамітнитись, відпочити від міської суєти. Того дня на лавочці під крислатим платаном неподалік від бузкових насаджень можна було побачити двох на вигляд інтелігентних жінок. Вони розмовляли, і уважний спостерігач помітив би на їхніх обличчях легкий смуток. Завважив би він і пляшечку гарного сухого вина на лавочці, пластикові стаканчики і тістечка. І цей уявний споглядач дуже б подивувався, почувши, про що чи, радше, про кого ці жінки говорили…
Собачий вік, як відомо, тривалістю не відзначається. У тваринному світі є види, що живуть значно довше. Агата – чорна помісь королівського пуделя з ньюфаундлендом (водолазом) і Дашка – руда з білими плямами (наче відома героїня серіалу Лессі) коллі за собачими мірками прожили чимало і померли від старості. Без перебільшень, вони були улюбленицями господарок, які оце сиділи на лавочці у ботанічному саду і в повному сенсі цього слова поминали їх, як поминають покійних. Хоч в обох жінок є сім’ї – діти й онуки, але Агата і Дашка були їм за рідних, майже повноправними членами цих самих сімей. Власне, нічого дивного ми зараз не оповідаємо. Таке ставлення до свійських тварин, зокрема собак, хвала Господеві, ще не є чимось винятковим.
Отже, розмова точилася про чорну Агату і руду Дашку, і тільки про них. Жінки намагалися пригадати найяскравіші епізоди з життя цих двох досить великих собак, а про останні місяці і тижні тварин, сповнені страждань і болю, і згадувати не треба було – це було зовсім недавно.
Уже почали згортати свою нехитру «тризну», та раптом побачили, що прямо на них ізнизу некрутим схилом наближаються двоє… собак! «Вони йшли прямо на нас, – розповідала потім одна з жінок, – і спочатку нам просто стало не по собі. Та, швидко оговтавшись од цього не дуже сильного переляку, я тут же завважила, що один собака чорний і трохи більший, другий – рудий. Ні, це, звичайно, були дворняги, хоча й довгошерсті. Але якщо їх поставити поряд, – а вони поряд і стали! – то співвідносились вони саме як Агата і Дашка. Чи треба казати, як нас вразила поява цих тварин? Нам здалося, що «душі» Агати і Дашки таким чином подали нам знак».
«Двійники» померлих собак підійшли доволі близько, та, побачивши чи, може, відчувши, що нічого їстівного на лавці, яка слугувала столиком, вже немає, спокійно попрямували туди, звідки й з’явилися.
Що тут можна сказати? Про наявність у тварин душ з точки зору релігії, ясна річ, не йдеться. Але побутують вражаючі історії про собак-привидів, тобто про надприродні посмертні явлення чотириногих друзів їхнім господарям. А схожі на легенди оповіді про фантастичну відданість собак, про їхню здатність до самопожертви змушують замислитись і вже думати про відсутність у них «душі» не так категорично.