Не зраджуйте друзів, навіть і чотирилапих
За іронією долі, бо чотирилапі навряд чи знають про існування східних або ще якихось календарів, ця сумна історія з вірним некусючим другом нашої читачки трапилася в акурат за тиждень до початку року Собаки. Галина Іванівна й досі не може оговтатися від того, що сталося. А щоб хоч трохи розвіяти смуток та запобігти таким трагедіям, розповіла мені про свою Тимошку.
Підкидьок
Весняне сонечко розтопило сніг, і подвір’я набуло непривабливого вигляду: тут і там виднілися папірці, сухі стебельця, інше сміття. І хоч молоденька травичка вже стала навшпиньки, але в неї ще не було сил, аби прикрити собою непотріб, що накопичився за зиму. Тож пані Галина взяла до рук віника й залюбки почала підмітати подвір’я, радіючи теплому дню й запаху зелені. Раптом за хвірткою почулося якесь вовтузіння, оглянулася, ніби нікого немає. Коли ж підвела голову вище, уздріла над парканом невеличке чорненьке цуценя з переляканими очима, яке дитяча ручка намагалася перекинути у двір. Мимохіть скрикнула, бо висота, з якої ледве не впало собаче дитинча, була б для нього смертельною. Підійшовши ближче, побачила двох хлопчаків.
Один з них тримав у руках невдаху-пілота, що тихенько скиглив. Хлоп’ята навперебій почали благати Галину Іванівну взяти цуценя до себе, бо інакше воно, мовляв, загине. Чотирилапе маля затихло й сторожко та з надією, як здалося жінці, спостерігало за нею. І вона не витримала, взяла маленький тремтячий клубочок до рук.
Подружжя Савченків хоча й мешкало у приватному секторі неподалік від Центрального автовокзалу, але ніколи не тримало собак, тому пані Галина запитала у хлопчаків, якої ж статі підкидьок. Бо цуценяті потрібно дати кличку!
«Це – песик», – в один голос відповіли хлоп’ята. І чотирилапе маленьке диво стало Тимоном.
Шляхетність – не лише від породи
Найбільше зраділа придбанню дідуся й бабусі п’ятирічна онучка Даринка. Прийшовши з мамою й татом у гості й побачивши цуценя, дівчинка навіть зголосилася погостювати кілька днів. Даринка з Тимоном одразу подружилися. Малій подобалося, що чотирилапий товариш від неї не відстає ні на крок. Хоча іноді Даринка все ж брала його на руки. Це бувало тоді, коли Тимон, надріботівшись коротенькими ніжками, починав важко дихати й кумедно висовував язичка. Тоді дівчинка сідала перепочити, а цуцик зручно вмощувався біля її ніг.
Та, навіть граючись з Даринкою, Тимон ніколи не випускав з поля зору своєї справжньої господині – Галини Іванівни. З перших днів життя у Савченків цуценя виявляло особливу прихильність до своєї рятівниці – лащилося до неї, всіляко намагалося догодити й розважити. А коли трохи підросло, за будь-якої погоди на ніч вмощувалося на землі під відкритою кватиркою її кімнати, ніби оберігаючи сон господині.
Галина Іванівна кохалася у квітах. Мала й невеликі грядочки з нехитрою городиною та зеленню, тому хвилювалася, чи не витопче їх цуценя. Але на чотирилапого гріх було таке навіть подумати, цуцик акуратно ходив тільки доріжками і всім своїм виглядом демонстрував, що не збирається псувати настрою господарям. Жінка іноді навіть дивувалося шляхетній поведінці явно не породистого, а звичайного дворового пса.
Як Тимон став Тимошкою
До наступної весни цуценя виросло й стало гарним дорослим розумним собакою, справжнім господарем двору. Дзвінким гавканням Тимон зустрічав Галину Іванівну й Олександра Сергійовича, коли ті поверталися з роботи, а вранці проводжав їх аж до хвіртки. На вулицю сам ніколи не виходив і чужим не дозволяв заходити на подвір’я. Навіть ворон та білок, що внадилися на горіх, уміло проганяв. З котом Мартином, що вже давно жив у Савченків, він хоча особливо й не дружив, та завжди приходив йому на виручку у двобоях з іншими хвостатими.
Одного разу пес таки проштрафився – у пору собачих весіль не втримався і зник з дому на цілий день. Через певний час Савченки помітили, що їхній Тимон незвично погладшав. а одного разу, повернувшись з роботи, здивувалися: спочатку тим, що собака їх не зустрів, а потім ще більше, коли побачили, як їхній «пес» годує трьох маленьких цуценят. З того часу Тимон став Тимошкою і двічі на рік ощасливлював Савченків трьома-чотирма цуценятами, яких ті потім роздавали сусідам і знайомим. Через п’ять років Тимошчині діти вже гавкали чи не в кожному сусідньому дворі.
«Підслухала» розмову
Дарма, що собака був відданим й розумним, господарям все ж не подобалися постійні проблеми з цуценятами. Тому, коли минулої осені Тимошка у черговий раз ощасливила Савченків чотирма цуценятами, ті трьох віддали охочим, а одного кумедного, пухнастого й зовсім не схожого на маму песика вирішили залишити собі. Тільки тоді Галина Іванівна побачила, яка їхня Тимошка добра, лагідна та самовіддана мама. Поки Кузя, так назвали малого, не наїсться, що ледве відповзе від мисочки, Тимошка, хоч би якою голодною була, лише спостерігає за сином. І лише тоді, коли той вдовольнить свій неабиякий апетит, мама підбере залишки. І хоч як Савченки намагалися нагодувати Тимошку першою, з того нічого не виходило. Але материнське собаче щастя, на жаль, тривало недовго.
Якось на подвір’я зайшла сусідка і між іншим запитала, триматимуть Савченки обох собак, чи лише когось одного залишать собі. На що Галина Іванівна відповіла: «Хоча й шкода розлучатися з Тимошкою, але хотіли б залишити собі Кузю». Сусідка щиро зраділа, бо, як сказала, давно спостерігає за собакою і охоче забере собі. «Лише будку зробимо і ти станеш нашою», – весело кивнула на прощання Тимошці. Савченки теж залишилися задоволеними, бо Тимошку любили і хотіли б хоч зрідка бачити її, а тут така удача – вона переселиться всього лиш за паркан до сусідів.
Уже підвечір пані Галина завважила зміну в настрої Тимошки. Вона ніби була такою, як і раніше, але в її погляді інколи з’являлося ніби роздратування, докір чи ще щось невловиме, але інше. Та й поводитися собака з наступного дня стала інакше. Почала знічев’я перестрибувати через паркан, гуляти на вулиці, чого раніше ніколи не траплялося. А одного разу прямо на очах у господині, неабияк налякавши її, вмить до крові покусала сусідського кота. Та Савченки не особливо цим занепокоїлися, бо вирішили, що це мама таким чином навчає свого сина премудростям собачого життя.
Фатальна прогулянка
Того недільного ранку ніщо не віщувало біди. Савченки, як завжди, залагодили свої справи, погодували собак і зібралися на прогулянку до озера в Голосіївському лісі. Не особливо здивувалися й тому, що за ними помандрувала й Тимошка. Навіть зраділи, бо вона додавала вражень. Вона то стрімко забігала наперед, то ганялася за воронами та голубами. Та й у лісі і на озері було для собаки багато цікавого й незвичного, і господарі радо спостерігали за її забавами.
Коли ж зібралися додому, Тимошка задріботіла поруч. Так вийшли з лісу й дісталися майже до самого дому. Аж раптом Тимошка стрілою кинулася за автомобілем, але так і не догнавши його, стрімко повернулася до господарів. Пройшли ще кілька кроків разом, а, коли з-за рогу на чималій швидкості вигулькнув легковик, Тимошка стрімголов кинулася під його колеса. Водій навіть не встиг зреагувати і переїхав собаку. У Галини Іванівни ноги ніби приросли до асфальту, й вона не могла зробити ні кроку, а Олександр Сергійович підбіг до собаки: мертва Тимошка лежала у калюжі крові. Господареві залишилося лише забрати її з дороги й віднести під кущ та присипати снігом…
З часу самогубства собаки прямо на очах у господарів минув уже понад місяць, але вони й досі не можуть до кінця оговтатися, особливо Галина Іванівна. Вона вважає себе винуватицею смерті Тимошки. Сумує за мамою та постійно шукає її й Кузя.