Життєве кредо дивака із Сирця
Хоч би що з нами трапилося, а надто ж якісь неприємності звалилися на голову, одразу починаємо шукати винних. Звинувачуємо у своїх бідах усіх, кого можна: рідних, сусідів, начальника, державу. І навіть на думку не спадає, що варто розпочинати із себе. Непомитий посуд у мийці – підкоти рукави й помий, брудно на поверсі – візьми віник і підмети, незатишно у дворі – скопай землю й посади квіти… Це так просто! Приємно самому – приємно оточуючим. І не треба чекати, щоб тобі подякували громада, родина, сусіди, бо ж, зрештою, не заради цього старався. Проте таку житейську філософію сповідують далеко не всі. І хоч вже другий десяток літ начебто самі господарюємо у своєму домі, совковий менталітет гальмує наші добрі поривання: що, мовляв, мені найбільше треба? А для чого влада у такому разі – це ж її обов’язок дбати, аби чисто було у під’їздах, ліфтах, аби діти мали змогу розвивати свої таланти, а літні люди – забезпечену старість… Задля цього ми сплачуємо податки.
Якби за таким принципом жив Олег Коваль, корінний киянин і просто небайдужий громадянин, то на його рідному Сирці ніколи не було б дитячо-юнацького клубу «Товариш». Утім, ще не так давно подібні заклади діяли у кожному мікрорайоні. Школярі залюбки відвідували їх після уроків: займалися спортом, працювали у різних творчих гуртках, туристичних секціях. Це були справжні кузні юних талантів, з яких виростали згодом зірки, якими пишалися усі українці. А якщо хтось і не засвітився на небосхилі, то став добрим фахівцем, сином, батьком, матір’ю. Однак комерціалізація, що захопила усі структури, серед них і комунальні, внесла «докорінні» зміни: все, що можна прихватизували, перепрофілювали, та так спритно, що для дітей нічого не залишили. Очевидно, забули, що вони народжуватимуться, потребуватимуть уваги й піклування не лише мами з татом, а й держави.
Клуб «Товариш» діяв на Сирці ще з 70-х років. Але у 1995-му його приміщення сподобалося комерсантам, і дітей швиденько витіснили з їхнього дому – обладнали приміщення під оптову торгівлю горілчаними виробами. Отакої! Але то-дішній керівник клубу Олег Коваль не опустив руки.
– Не стало даху над головою, тренувалися на відкритому майданчику, – згадує пан Олег. – Або ж просто збирав дітей у дворах і вирушав з ними на екскурсію до лісу, в музеї. І лише у 2003 року Шевченківська райдержадміністрація розпорядилася ви-ділити нам приміщення 140 кв.м. Ось тут ми живемо й донині.
Близько двохсот дітей різного віку ходять у «Товариш». Комусь до вподоби танці – займаються у спортивно-хореографічному ансамблі «Колібрі», який за три роки свого існування ставав лауреатом багатьох фестивалів та конкурсів. Хлопчики трьох вікових груп відвідують футбольну секцію: у теплу пору тренуються на стадіоні, а коли похолодає, перебираються до спортзалу 97-ї школи. Серед клубних команд міста вихованці Коваля – серед лідерів. І взимку є втіха для тутешніх дітлахів – щороку Олег Миколайович заливає для них ковзанку у дворі. У вихідні вона подібна до великого мурашника, бо ж цілими сім’ями виходять на лід.
Чи не найчисельніша секція у клубі – шахістів. Шахи – це гра королів, яка розвиває пам’ять, логічне мислення. У суботу та неділю немає вільного місця за шахівницями. А тренерські обов’язки взяли на себе добровольці: Володимир Кисельов та пенсіонер Анатолій Мазурков. Володимир Федорович приніс з дому старенький комп’ютер, на якому можна лише грати у шахи. Антон Плотніков у вільний час перебуває саме тут. Мама тішиться, що син має цікаве заняття – не вештається у пошуках пригод по підворіттях. А Микитина бабуся нещодавно дякувала тренерам і раділа, що онук став краще навчатися у школі. Багатьох нинішніх футболістів, шахістів пан Коваль знайшов у дворах: ходив від квартири до квартири і пропонував хлопцям цікаве заняття. Хто погоджувався, а хто скептично сприймав такого дивака, мовляв, чого присікався, дядьку. Наразі ж ті, хто пішов за ним, вдячні Олегу Миколайовичу за добру життєву науку. Хтозна, яким шляхом вони пішли б, якби не зу-стріли цього небайдужого, доброго, чуйного чоловіка. Може, стали б відвідувачами того огидного пивного генделика, що поряд з клубом?..
– Не дає він нам спокою, – бідкається мій співрозмовник. – Якщо він такий уже прибутковий для району, то хай буде, але у такому разі варто бодай біотуалет біля нього поставити. А то усі випивохи зробили його під нашими вікнами та дверима. Я вже й до Миколи Васильовича Харитончука звертався (зібрав 150 підписів мешканців) з проханням доручити відповідним службам навести лад. Однак відпо-віді немає і досі.
На стіні у тренерській кімнаті висять заповіти Матері Терези. Олег Миколайович віддрукував їх передусім для себе, щоб звіряти по них своє життя. Власне, він живе за принципом: якщо не я, то хто. І цього навчає своїх вихованців. Його душа болить за занедбаний басейн, що неподалік дитячої залізниці, який хтось викупив і покинув напризволяще. Тепер там тусуються бомжі, розкошують голуби, миші та щурі.
– У мене є мрія – повернути басейн громаді, – оптимістично усміхається пан Олег. – Це ж несправедливо, що він дістався за безцінь безгосподарнику. Дітям конче потрібен басейн, щоб вони росли здоровими. З «Товаришем» дружать і пенсіонери – телефонують майже щодня: «Олеже, де твої тимурівці? Хай би мені ліки купили». І до аптеки, і до магазину, і на пошту бігають юні помічники. Дівчатка у квартирі допомагають прибрати, вікна помиють.
– Настане весна – плануємо клумбу розбити у дворі, – повертається до мрій пан Олег. – Я натомість ларків поставив би курені зі столиками і шахівницями, газетами. Хай би люди відпочивали. Сподіваємося на підтримку влади. Маємо її представників в особі депутатів райради Володимира Морозова і міськради Ганни Матіко-Бубнової.
Слухала я пана Олега і ловила себе на думці: який мрійливий дивак! Кандидат у майстри спорту з акробатики, молодий, талановитий чоловік, а обрав низькооплачувану роботу. Але яку! Служити дитинству. Йому дорікає і дружина: «Інші чоловіки гроші заробляють, а мій зі свистком бігає у дворі». Утім, на таких диваках тримається світ. Добро, щирість, порядність, чуйність ні за які гроші не купиш. Та як на мене, то служіння дитинству – найблагородніша справа. Якби ж це так розуміли на державному рівні. І не на словах, а на ділі.