Європеєць із Рогатина
Коли кільканадцять років тому я готувалася взяти інтерв’ю у професора-нефролога Любомира Пирога, моя старша колега попередила: май на увазі, що розмовлятимеш з найбільш європейським європейцем в Україні. Я, звісно ж, поцікавилася, що стоїть за цими словами. Відповідь була: «Сама побачиш».
Справді, за півтора десятка років періодичного спілкування з академіком Любомиром Пирогом я передусім збагнула, що він найбільше вміє цінувати час і свій, і своїх колег, і пацієнтів. Більше того, він творить у цьому часі і в цьому вимірі, не тільки допомагаючи недужим у своїй найпершій іпостасі як лікар, а й активно діє як громадянин, публіцист, вчений.
А щодо європейськості цього чоловіка, то можна написати цілу книжку-дослідження. Адже йдеться не лише про наукову діяльність відомого вченого, світоглядний й інтелектуальний обшир поглядів, знання чотирьох іноземних мов, врешті, спосіб життя, який дає змогу перейматися не тільки глобальними науковими і суспільними проблемами, а й залишає час для багаторічних захоплень філателією, фалеристикою, бібліофільством. У цьому сенсі викликає захоплення його вміння мислити і, випереджаючи час, оцінювати події і тенденції суспільного розвитку. Бо ж саме він, Любомир Пиріг, на початку 90-х ініціював перенесення до України проведення конгресів Світової федерації українських лікарських товариств, які після Львова і Києва відбувалися у Харкові та Дніпропетровську й закликали лікарів гуртуватися заради державотворення, утвердження європейських принципів медицини.
Любомир Пиріг був депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради України, очолював підкомісію зі збереження генофонду нації. Саме тоді ініціював розробку Національної програми захисту генофонду населення України, а в галузі охорони здоров’я став фундатором вітчизняної нефрологічної служби. Та й у наші дні бурхливих перетворень Любомир Антонович гуртує медичну громаду: 17 грудня 2004 року і 22 листопада 2005 року організовує всеукраїнські конференції лікарів, спрямовані на підвищення ролі громадськості в управлінні охороною здоров’я та на соціальний захист медпрацівників.
Знаючи все це і ще багато подробиць із біографії академіка Любомира Пирога, перечитавши його книжку «Медицина і українське суспільство», все одно відчуваєш складність свого завдання – осягнути і подати у скупих газетних рядках фантастичну глибинність цієї особистості. А тому я знову напросилася на зустріч. У затишному, з вишуканим художнім смаком обставленому кабінеті господаря – бездоганний порядок, улюблені книги й картини.
– Чому саме, Любомире Антоновичу, досить рано збувшись як лікар, як вчений, ви почали перейматися національними і суспільними проблемами?
– Поштовхом до цього стало місце мого народження – містечко Рогатин на Івано-Франківщині. І хоч у хліборобській родині не було часу займатися, так би мовити, моїм патріотичним вихованням, однак від самого дитинства я відчував атмосферу мого Рогатина, Галичини. Маю певність, що це ще й генетично успадковане по Пирогівській лінії особливо, але й по лінії матері також. Річ у тім, що у моєї бабусі по батькові було семеро дітей. Сама вона не вміла ані читати, ані писати. Але з семи дітей п’ятеро навчала в українській гімназії. Тій самій, що діяла ще з 1909 року і першим директором якої був Галущинський, відомий громадський діяч. За навчання п’ятьох дітей, безумовно, доводилося чимало платити, але потреба освіти очевидно була більшою. До війни і після неї я був свідком, а нерідко й учасником непростих подій на Галичині та й в усій Україні.
Мій рідний дядько Михайло, вчитель місцевої школи, керівник духового оркестру товариства «Просвіта», член повітового гуртка товариства «Рідна школа» і колишній січовий стрілець, не тільки радо спілкувався зі мною, а й дарував мені книжки, серед яких особливо улюбленими були «Кармелюк» Михайла Старицького, трилогія Уласа Самчука «Волинь». На жаль, трагічна доля спіткала дядька Михайла – влітку 1944-го його арештували як «ворога народу», а в березні 1945-го він помер в тюремній лікарні Станіслава. Ще про одного свого дядька – Миколу Пирога я знав зі слів своїх родичів як про легендарну особистість. Здібний учень Рогатинської гімназії, патріотично налаштований і свідомий українець, він став стрільцем Української галицької армії. Відступаючи перед польською навалою, потрапив на «Велику Україну» і там залишився. Жив у селі Борівка Макарівського району на Київщині. Але 1937 року зник назавжди, як багато українських патріотів. Але все-таки мені вдалося у Службі безпеки України ознайомитися зі справою Миколи Пирога за № 2021, з якої дізнався, що дядько нібито неправильно записував трудодні (працював бухгалтером у колгоспі), проводив контрреволюційну агітацію, вихваляв Скрипника, а також «восхвалял фашистский строй Польши, Германии»… Записані на казенний папір рукою напівграмотного більшовицького опричника ці нісенітниці набули звучання смертного вироку. І його було виконано 10 листопада 1937 року.
Повертаючись до років навчання у гімназії, хочу нагадати, що в ній викладали письменники Осип Турянський, Денис Лук’янович, Антін Крушельницький, історик Іван Крип’якевич. Дух цих високих особистостей витав у стінах закладу. Школу я закінчив із медаллю і вступив до Львівського медінституту. Цей вибір був значною мірою зумовлений лікарською практикою дядька Василя Лотоцького, за яким я пильно спостерігав, а то й підсобляв йому. Його готовність допомагати хворому будь-якої пори дня і ночі, його професійна шляхетність вочевидь переважили мою схильність до історії і філософії. Я обрав медицину.
Публічно свою позицію я означив під час так званої перебудови у статті «Лікарю, будь інтелігентом», яку видрукував журнал «Вітчизна». А прямим поштовхом до активних громадських потуг стало обрання мене депутатом Верховної Ради. У своїх виступах завжди звертався до самосвідомості українців, використання рідної мови у всіх сферах життя.
– Видається, на вашій активній позиції не могло не позначитися шістдесятництво. Тим більше, що саме в тім часі коріння вашої дружби з Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Віталієм Коротичем…
– Безперечно. Я у Києві з 1958 року. Але до руху шістдесятників увійшов природно, не вважаючи його для себе чимсь дивним. Для мене це було органічним проявом українства. Звичайно, я був активним учасником Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
– Перекидаючи місточок у день нинішній, пам’ятаю про той воістину історичний момент, коли ви, інші народні депутати і члени урядової комісії зробили вперше відважний крок – відстоювали в суді державні інтереси в галузі охорони здоров’я. Маю на увазі оте казнокрадство, коли на початку 90-х за бюджетні кошти було закуплено ліки зовсім не першої потреби і до того ж із невеликим терміном придатності. Щось не видно нині серед народних обранців тих, які так самовіддано боролися б за здоров’я народу…
– Оте розслідування щодо ліків було зініційоване Ігорем Юхновським, тодішнім віце-прем’єром. Йшлося про нецільове використання валютних коштів. До комісії входили економісти, фармацевти, лікарі. Ми з’ясували, що на значну суму закупили ліки не першої необхідності – препарати з вмістом бджолиної отрути і проносні. Серед них не було ані бронхолітиків, ані серцево-судинних. Причому закупівлю зробили через посередницькі структури, а не від виробника. Про все це комісія звітувала в уряді, одностайно висловивши недовіру тодішньому міністру охорони здоров’я Юрію Спіженку. Про висновки комісії Ігор Юхновський доповів тодішньому президенту Леоніду Кравчуку. Однак це не завадило міністру подати позов до суду за образу честі й гідності. Суд першої інстанції ухвалив рішення, що це справа не судова, а адміністративна. Мені довелося звернутися до Верховного суду, а потім і надрукувати статтю в «Голосі України». На жаль, далі справу спустили на гальмах.
– Любомире Антоновичу, за вашого активного сприяння й організації у 90-х роках було проведено дві всеукраїнські наукові конференції із залученням академічних фахівців з питань збереження генофонду нації. Вийшли друком книжки з проблем, що обговорювалися. Нині про подібні заходи не чути. Зникла проблема чи потреба нею перейматися?
– Проводячи з’їзди Всеукраїнського лікарського товариства, ми неодноразово ухвалювали звернення до Президента України створити Національну раду з питань демографії. Річ у тім, що ця проблема стратегічно-інтегральна. Адже поєднує питання охорони здоров’я, економічного розвитку, соціального захисту, екології, моралі у сенсі успішного або неуспішного майбутнього нашої держави. На жаль, проблема ще більше загострилася. А до її розв’язання руки у влади не доходять.
– Упам’ятку ще одна зорганізована вами конференція «Медицина і українська культура», участь у якій взяли навіть лікарі з-поза меж України. Чому ж не підтримує коло ваших однодумців цю іскру задля освітлення чудових імен українських письменників-лікарів?
– Мене дуже давно, багато десятиліть цікавили твори письменників-медиків. Це окремішній, не вивчений ще пласт літератури. Адже письменниками стають люди, які мають особливе чуття до чужого болю і долі. А тут лікар-письменник. Я збирав ці твори. Велику кількість їх подарував Музею медицини України. Книжки ж українських медиків-письменників – Степана Руданського, Івана Липи, Ярослава Окуневського, сучасників – Юрія Щербака, Віталія Коротича та інших, бачите, зберігаю у себе на полицях. А що стосується популяризації цих імен, то судіть самі, хто може цим перейматися, коли тому ж Музею медицини, на базі якого відбулася згадувана конференція, хоч і надали статус Національного, нікому нині й дах відремонтувати…
– Як фундатор Всеукраїнського лікарського товариства, які надбання маєте?
– На одному з останніх з’їздів ухвалено проект «Етичного кодексу українського лікаря» та проект закону «Про лікарське самоврядування». Ми рекомендуємо, аби всі асоціації за спеціальностями були юридичними особами, відповідали за атестацію та ліцензування лікарів. Але має бути і така організація, яка відповідала б за інтереси медиків.
– Скажіть, будь ласка, а Міністерство охорони здоров’я бере до уваги напрацювання лікарського товариства?
– Судіть самі: за роки незалежності змінилося десять міністрів, п’ятеро з них за недовгий час свого перебування у стінах міністерства вийшли звідти докторами наук. Чим більше вони переймалися – міністерськими обов’язками чи науковими дослідженнями, сказати важко. Екс-міністр Микола Поліщук, щоправда, створив громадську колегію при МОЗі. Прийшов його наступник і в грудні минулого року створив свою вищу медичну раду, до якої я також маю честь належати. На жаль, жодного засідання ще не було.
– Чинний міністр охорони здоров’я у своїх інтерв’ю каже, що не реформуванням з нуля нині переймається, а узагальненням всього уже напрацьованого. Це видається резонним. Однак заявляє він і про те, що страхова медицина ще не на часі. Зате Асоціація лікарів зможе законодавчо ініціювати легалізацію лікарських гонорарів. Як ви ставитеся до цього?
– Якщо міністр пристає на те, що потребує впровадження багатоканальність фінансування медицини, господарська самостійність лікарських закладів, тісніший їх зв’язок з органами самоврядування на місцях, зміцнення первинної ланки медичної допомоги і, безумовно, збільшення фінансування галузі – то все це справді невідкладні кроки. До речі, щодо фінансування. Нинішній його показник – 3,3 відсотка від ВВП – зовсім недостатній. У світі вважається нормальним виділення на охорону здоров’я 8 – 10 відсотків, це при тому, що при 6 відсотках систему вважають неефективною. Якщо у нас немає страхової медицини, то, безумовно, потрібно визначити обсяг і спектр безплатної меддопомоги і перелік осіб, яким її надаватимуть першочергово. Усе це потребує законодавчого врегулювання. На жаль, ми потерпаємо від інертності ще радянських часів. Тоді також медицину, як і культуру, фінансували за залишковим принципом. А щоб легалізувати так званий гонорар, для цього має бути механізм сплати з нього податку. Чи є він в Україні?
– Любомире Антоновичу, а чому так мало інтелектуалів у політиці?
– Мудрі люди кажуть так: інтелектуали вміють боротися тільки чесно…
– Не пригадуєте, що вас останнім часом найбільше вразило чи здивувало?
– Це було у Китаї. Кілька років тому. Після конференції, на якій мав доповідь з питань демографії, я прогулювався містом. І раптом завмер: у парку прямо переді мною стояв гурт китайців, і всі вони неймовірно реготали. Спостерігав за ними певний час, бо думав, що хтось із них розповідає анекдоти. Як з’ясувалося, це такий несподіваний спосіб розслабитися, навіявши собі добрий настрій і сміх. На мене це справило таке враження, що, повернувшись з Китаю, вирішив, окрім зарядки, обливатися щоранку холодною водою.
– Любомире Антоновичу, бодай кілька слів про свої захоплення, зокрема книгами.
– Хоча я запеклий бібліофіл, проте останніми роками більше дарую зібрані книги. Скажімо, багато сотень томів, серед яких і 50-томне видання Івана Франка, віддав своїй рідній школі, а також бібліотекам імені Лесі Українки, Інституту історії, музею Києва, Дитячої Академії мистецтв, Музею медицини. Багато років колекціоную значки і марки. Кількасот значків подарував музеєві Олега Антонова, з яким ми дружили, шевченкіану – музею Т.Г.Шевченка. Філателія – моє захоплення з дитячих років і дотепер. Я зробив понад 120 публікацій з філателістичної україністики, бо саме україністиці присвячена моя колекція.
1 березня Любомиру Пирогу, видатному українському вченому й громадському діячеві, виповнилося 75 років. Ми щиро здоровимо його зі славним ювілеєм. Многая літа!