Україна фінішувала двадцять п’ятою
В активі – два третіх і одне шосте місця
Двадцяті Зимові Ігри стали більш успішними для України, ніж попередні. В активі нашої команди дві бронзових медалі й одне шосте місце. Натомість чотири роки тому ми не привезли з американського Солт-Лейк-Сіті жодної нагороди. Зрозуміло, є привід і для певної втіхи. Хоча ще більше підстав для критичного погляду на ситуацію з розвитком українського зимового спорту.
Позаду Польщі, Болгарії та Білорусі
Ми ніколи не вважалися «зимовою» спортивною державою. Проте за союзних часів мали й своїх олімпійських чемпіонів. Це по-перше. А по-друге, також не вельми авторитетні на Білих Олімпіадах китайці з корейцями вивезли з Італії по одинадцять олімпійських відзнак. Та й чехи з поляками, котрі піднялися в підсумковому реєстрі значно вище, ніж українці, винятковими умовами для розвитку зимових олімпійських дисциплін похвалитися не можуть. Отже, мова не стільки про реальний потенціал, скільки про вміння розпорядитися ним. Існує чимало питань з приводу комплектації національної команди. Наприклад, Україна вперто делегує на головні змагання сучасності завідомо не конкурентоспроможних північних двоборців і стрибунів з трампліна, проте незмінно відмовляє в можливості заявити про себе майстрам сноуборду. Чим лише примножує заяви про розквіт протекціоналізму в українському спорті. Дещо стихли розмови про незадовільне матеріальне забезпечення наших олімпійців, оскільки навіть найвищі спортивні функціонери запевняють, що в останні рік-півтора жодних проблем з фінансуванням команди не існувало. Зате почастішали посилання на відсутність сучасної спортивної інфраструктури безпосередньо в Україні. І це таки правда. Але пов`язувати провал біатлоністів у Турині з незадовільними умовами для підготовки на батьківщині не варто бодай тому, що вітчизняні «збірники» готувалися до Зимових Ігор на чудових зарубіжних базах і були забезпечені там насправді всім необхідним.
Розчарування Валентини Шевченко
Будьмо відвертими: в більшості випадків українським спортсменам просто не до снаги конкурувати з лідерами сучасного олімпійського руху. Це означає, що маємо проблеми і з тренерським корпусом. Не дивно, що й обидві медалі в Турині нам принесли спортсмени, підготовлені зарубіжними фахівцями. Правда, бувають й інші приклади, як-от цей: польського біатлоніста Томаша Сікору, який сенсаційно завоював олімпійське срібло в гонці з масовим стартом, тренує українець Роман Боднарук. Певною мірою це стосується й виступу Валентини Шевченко на стайєрській дистанції: наша лижниця, очолюючи караван аж до останніх кілометрів, упустила нагоду зійти на п’єдестал пошани буквально на самісінькому фініші марафону. Звичайно, її сьоме місце заслуговує неабиякої похвали, бо лижниця знову підтвердила, що по праву належить до світової когорти. Але якби вона з допомогою тренерів розробила правильну стратегію гонки і зберегла сили для завершального ривка, то повернулася б додому щонайменше медалісткою. Як мало кому відома до того полячка Юстина Ковальчик, яка й «вистрелила» на останніх кілометрах. Або як італієць Джорджіо Ді Чента, який саме таким ривком завоював «золото» в чоловічому марафоні. Шкода, проте ми мало використовуємо досвід істинних героїв Олімпійських ігор. Хоча вчитися насправді є в кого. Наприклад, у корейського майстра шорт-треку Х’ю Су Ана: він став основним мультимедалістом Турина, завоювавши три золотих і одну бронзову відзнаки Зимових Ігор. У канадської ковзанярки Синді Классен медалей, щоправда, більше – аж п’ять, але тільки одна з них найвищої проби. По три чемпіонських титули в кореянки Сун Ю Джи (шорт-трек) і в німця Михаеля Грайса (біатлон). Українці про такі подвиги навіть не мріють. Принаймні поки що.