Чи варта я такої варти?
Виявляється, що виконуючи редакційне завдання, можна відчути себе просто-таки таємним агентом, який прокрався на засекречену базу, просто як у американському бойовику. Щоправда, від мене зовсім не вимагалося щось викрасти чи здійснити якусь таємну місію, а всього лиш цілком легально потрапити на нараду до Кабміну, яка відбувалася за участю віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка.
Мені неодноразово доводилося бувати у різних державних установах, зокрема й у Верховній Раді, а от до приміщення уряду потрапила вперше. І, відверто кажучи, залишала його переповнена враженнями.
При вході пройшла звичну контрольну процедуру – перевірку документів та сумки. А далі впевнено попрямувала шукати потрібну мені залу засідань. Та впевненості вистачило ненадовго.
Коли піднімалася ліфтом, він раптово зупинився на якомусь із поверхів. Я вже було простягла руку, щоб іще раз натиснути кнопку, але по рішучому «Не варто!» жінки, яка стояла поряд, здогадалася, що, найімовірніше так і задумано, а я чогось не розумію. Двері повільно розчинилися, і перед нами з’явився чоловік у формі, який пильно роздивився один за одним усіх пасажирів і звернувся з вимогою пред’явити документи. Стало якось зовсім некомфортно, і я чомусь відчула себе правопорушницею, але посвідчення точно було в сумці і хвилюватися не було причин. Здавалося б. Та якраз при перевірці моєї журналістської картки очі пана охоронця звузилися і він допитливо та недовірливо почав вглядатися у моє обличчя, а за ним і всі решта, хто був у ліфті. Так, ніби на кожному стовпі висить моє зображення із написом «Розшукується». Ось тепер мені стало вже зовсім незручно, тим більше, що підстав такої пильної уваги до себе я ніяк не могла збагнути. Виявилося, що печатка на картці охоплює лише незначну частину мого фото, що, напевно, і стривожило кабмінівських сек’юріті. У мене почали вимагати інший документ. Його не виявилося. Мене все ж якось пропустили.
Коли ми добралися на потрібний поверх, одразу за дверима ліфта чекав іще один перевірочний пост. Під час проходження контролю у мене було вилучено мобільний телефон і дозволено нарешті зайти до зали засідань. І ось я вже роблю перший крок, як тут переді мною різко з’являється такої собі квадратної статури молодий чоловік і затуляє собою прохід. Далі мене наполегливо просять відійти. Нічого не розуміючи, я повільно, так би мовити, заднім ходом відступаю, як виявилося, не в той бік. Після чого мене буквально відсувають куди треба. Річ у тім, що я зупинилася якраз на проході, де за хвилину пронісся двометровий юнак у чорному (сек’юріті, одразу зрозуміло), а за ним усміхнений прем’єр-міністр Юрій Єхануров. І тільки тепер мене пропустили, навіть, можна сказати, ласкаво запросили до зали.
Але виконати свій професійний обов’язок – дістати інформацію – мені фактично так і не вдалося. Через десять хвилин представників засобів масової інформації попросили залишити нараду.
Уже дещо розслабившись і приготувавшись розпрощатися із будинком Кабміну, я знову зайшла в ліфт. Полегшено зітхнула. Та хто б міг подумати: знову зупинка і чоловік у формі вимагає документи. Цього разу охоронець теж засумнівався у моєму посвідченні і, нічого не кажучи, зник разом із ним. До речі, з цього ревізорського поверху пасажир нікуди подітися не може – кнопка руху ліфта підвладна лише охороні. Ось так я і стояла, вже на диво спокійна, роздумуючи, чим же все це закінчиться. Довгенько стояла... Аж тут мої думи перервав уже знайомий охоронець і так само безмовно протягнув мій документ. Не знаю, куди він там його носив на перевірку і як ідентифікували моє фото, але вирватися із приміщення уряду мені все ж дозволили.