Одна пісня на двох
У житті багато чому можна навчитися, було б лише бажання: орати, сіяти, кувати залізо, будувати палаци, кораблі, літаки, плекати сад, троянду на клумбі, бавити дитину… Однак не існує у світі такого підручника, за яким, скажімо, можна навчитися гарно співати. Зрозуміло, якщо до цього не маєш хисту, дарованого з Небес. Павлові й Петрові Приймакам поталанило: їм Всевишній поклав у колиску пісню та ще й таку милозвучну, що вони й донині зачаровують нею увесь світ. Заслужені артисти України, солісти Національної опери тенор Павло і баритон Петро Приймаки – гості «ВК».
Коли Тібальт не може вбити Меркуціо
Ми зустрілися якраз напередодні прем’єри – в Національній опері у той день відбулася генеральна репетиція опери «Мойсей», де Павло виконує партію Єгошуа, а Петро – Датана. Однак спершу спілкувалася лише із Павлом, бо Петро якраз був на сцені.
– Брат підійде трохи пізніше, під час перерви, – пояснив люб’язно. – Хоч ми обидва зайняті у цій опері, але грати водночас у виставі не можемо, адже за дійством Єгошуа має вбити Датана. Хіба може, навіть на сцені, брат вбивати брата? Це вже не трагедія, а комедія. Нас, було, поставили грати у «Ромео і Джульєті» (я – Тібальт, Петро – Меркуціо). Коли перший намагався зарізати другого, у залі виникав сміх.
– Тож виходить, що Тібальт не може вбивати Меркуціо?
– Саме так. Але є вистави, де ми дружимо, як брати, це – «Тарас Бульба». Я співаю партію Тараса, а Петро – Андрія. Я дуже люблю цю оперу, та, на превеликий жаль, вона рідко йде на нашій сцені: відкрили нею сезон і нещодавно ще один раз з’явилася у репертуарі театру. І все! Те ж саме можна сказати про «Князя Ігоря». Як на мене, незаслужено зняли з репертуару «Сорочинський ярмарок». У ній така чудова музика: колоритна, самобутня – українська. Її чудово сприймали глядачі під час наших гастролей до Німеччини. А чому б не відновити оперу «Наймичка»? У кулуарах уже не рік говорять про «Майську ніч» Римського-Корсакова. Там такі чудові басові й тенорові партії! В оперній студії вона йшла з великим успіхом: весела, грайлива, український сюжет і переклад дуже вдалий.
– До речі, ви, напевно ж, бачили естрадну телевізійну версію «Ночі перед Різдвом»?
– Де Вакула співає російською? Це так неприродно, смішно. Сімдесят років нам, українцям, затуляли рота і продовжують це робити на другому десятку нашої незалежності. Прикро, що так ганебно занедбуємо свою рідну мову.
У Національній опері мають іти опери державною мовою, тим паче, що у нас є чудові переклади. Ми не повинні цуратися свого. Пригадую випадок на гастролях у Німеччині, де ми виступали як дует. Коли заспівали українську пісню «Чорна рілля ізорана», увесь зал підвівся і стоячи слухав її до самого кінця. На нас обрушився шквал оплесків. Довелося виконувати пісню «на біс».
– В Україні та й за її межами ви більше відомі як дует?
– Саме так. Ми записали чотири диски романсів, українських народних пісень. Є з-поміж них і Петрів романс «Коли кохання квітку рву».
До речі, в радіоефірному хіт-параді він втрапив до трійки найпопулярніших. Ми цим пишаємося. А ще маємо альбом із колядками, щедрівками, віншуваннями, який колись записала канадська фірма. Приємно, що нещодавно цей диск і книжечка з текстом та нотами до нього «Зустрічаймо світле свято» видані в Україні. Це свого роду підручник для школи. Мені дуже боляче, що більшість українських дітей знають одну колядку, до того ж таку примітивну «Дайте, дядьку, п’ятака!» Сподіваюся, що нашим доробком зможуть скористатися учителі співів, українознавства. Наклад книжечки, щоправда, мізерний – одна тисяча примірників. Збираємося подарувати її шкільним бібліотекам.
– На більший наклад не знайшлося спонсора?
– Нам допомогли її видати друзі-бізнесмени. Спонсорів ми мало цікавимо, вони скоріше «розкрутять» якусь довгоногу ляльку на естраді, ніж Приймаків.
– Навіть якщо вона безголоса…
– О, цього у нас достатньо. І всі заслужені, народні. До речі, ми свого звання чекали дев’ять років – Мінкульт не давав ходу нашим документам. Мені жаль тих дітей, які вступають до музучилищ, консерваторій заради слави. Викидають гроші на вітер і потім не знають, куди подітися з дипломом вокаліста чи музиканта. Таких – відсотків п’ятдесят.
– А як же ви потрапили на сцену, ще й таку престижну?
– О, це довга історія! А ось і наш Датан (до кімнати увійшов Петро у сценічному костюмі). Тепер твоя черга розповідати, – звернувся до брата.
Перша сцена – табуретка
– Ми почали співати з чотирьох років, – почав Петро. – Першою нашою сценою була табуретка, а першим гонораром – пончик. Нас запрошували сусіди, знайомі і ми ходили від хати до хати з піснями – такі собі були артисти. Народилися у мальовничому і дуже співочому селі Садки на Тернопіллі. Тато чудово грав на акордеоні, мама та старші брати любили співати.
– Батько наш був столяром, – продовжує Павло. – І так трапилося, що скалічив руку. Прийшов з лікарні, взяв до рук акордеон, але грати не зміг, бо пальці не діставали клавіш. І покотилися з його очей сльози… Тато з мамою чекали третю дитину – доньку, – перевів подих, – бо вже мали двох синів Василя та Івана. А народилися в липні, якраз перед святом Петра й Павла, ще двоє хлопченят. Брат старший за мене на 40 хвилин.
– У вас апостольські імена. Вони якимось чином впливають на ваші вчинки?
– Нам Богом вони дані, як і наш талант до співу. Вони ведуть нас по життю. Дуже пишаємося, що саме так нарекли нас батьки.
– Співучі солов’ї, напевно, не сходили зі шкільної сцени?
– Ми більше співали, ніж училися, – продовжує Петро. – То за школу, то за колгосп, то за район, то за область. Якось поїхали на фестиваль у Тернопіль і про нас написали в одному з журналів, помістили навіть фотографію. Через пев-ний час отримали листа зі Львова від Марії Байко із запрошенням приїхати на прослуховування до музучилища. Але вся біда в тому, що на вокальне відділення брали із повною середньою освітою, зважали на мутацію голосу, а ми закінчили лише вісім кла-сів. Тож запропонувати нам могли тільки відділення хормейстерів.
– Та ти ще скажи, що ми нотної грамоти не знали, – додав Павло. – А треба було складати іспит із сольфеджіо, грати бодай на якомусь музінструменті. Ми ж уміли грати лише у футбол, баскетбол, до речі, спортивні наші досягнення були вагоміші. Легкою атлетикою займалися досить успішно. Закінчилося усе тим, що після дев’ятого класу нас таки прийняли, але до Черні-вецького музичного училища. Нашим учителем була Юлія Іллівна Опалькова – чудовий викладач. Це для неї написано пісню «Ми підем, де трави похилі».
– Як я зрозуміла, хрещеною матір’ю для вас стала Марія Байко. А хто був хрещеним батьком?
– Костянтин Огнєвий, – радістю спалахнули обидва. – Це дуже порядна, розумна, чесна людина, – пояснив першим Павло. – Справжній козак! Коли ми приїхали вступати до Київської консерваторії, він прослухав нас і зробив висновок: «Хлопці, та ви ж професори!». Це був дуже інтелігентний чоловік, ніколи не присвоював собі чужих заслуг. Він довіряв нам прослуховувати абітурієнтів, коли самі були лиш першокурсниками.
– А хрещеним нашим містом стали Чернівці, – додав Петро. – Тут ми починали шліфувати свої голоси, гастролювати, тут Павло знайшов собі наречену. Сюди ми приїхали 89-го із сольним концертом «Пісні січових стрільців». Дістали справжні костюми січових стрільців. На концерти (а їх було два – о 18.00 і 21.00) прийшла вся чернівецька професура, тамтешні митці. Починався вечір віршем Олександра Олеся:
«Для всіх ти мертва
і смішна,
Для всіх ти бідна
і нещасна,
Моя Україна
прекрасна –
Пісень і волі сторона».
Вони звучали на тлі затемненої сцени, на якій горіли, наче тризуб, три свічі. Чотири перші наші пісні люди слухали стоячи, а тиша у залі – можна було почути, як серця б’ються. Після концерту багато людей купували квитки на наступний. У дворі стояв «воронок» – чекав на нас. В оркестровій ямі перерізали проводи, не працювали мікрофони, але ми співали акапельно, у темряві. Таке не можна забути.
…А дона Базіліо немає
– Вас складно розрізнити, хіба що номерами мобільних телефонів, які закінчуються лиш різними останніми цифрами.
– І домашні телефони так само, – усміхається Петро. – Квартири маємо двері у двері з номерами 19 і 20. В один день народилися, та не водночас одружилися. Я це зробив на шість років пізніше.
– Зате обігнав мене за кількістю нащадків, – зауважує Павло. – Я маю лише сина Олеся, а у нього – донька Роксолана і син Михайлик.
– Смаки, вподобання також однакові?
– До страв ми хлопці невибагливі, – веде далі Павло. – Самі любимо готувати. Особливо мені подобаються «підпалені гриби». Можу дати рецепт. Хочете?
– Чому б ні.
– Так ось, беремо сушені гриби (їх я збираю лише вдома або в Карпатах), варимо їх, потім підсмажуємо борошно, додаємо часник і все змішуємо. Для Святої вечері – це така смакота! Що, вже слинка покотилася? – сміється. – Тесть навчив готувати яєшню по-буковинськи. Це – мамалига із м’ясом, сметаною, бринзою. Ліпше помовчу, бо язик проковтну.
– Із усього видно, що ви веселої вдачі обидва. Напевно, і у вашому творчому житті траплялися кумедні випадки?
– Якось ми виступали у Заліщиках, коли ще не були професіоналами, – згадує Павло. – І на другому куплеті забули слова пісні. Викручувалися так, що аж сорочки мокрі були..
– А пам’ятаєш, як я у «Сивільському цирульнику» піварії виконав українською, а далі – італійською співав. За два дні до вистави мені веліли перевчити партію українською мовою. Я так старався, що посеред вистави мене «перемкнуло» і край. У «Фігаро» дон Базіліо запізнився з виходом на сцену… Секунди ті видавалися мені вічністю. У залі стояв регіт.
Це чудові артисти і веселі співрозмовники. Але Петрова перерва дуже швидко закінчилася, і він поспішив на сцену на фінальну частину опери. Павло теж мав невідкладні справи. Нам довелося попрощатися. Удома, уже ввечері, я ввімкнула радіо і раптом почула: «О, соловію, чому я так співать не вмію, І не зумію я про кохання розказать…» То співали українські солов’ї Павло і Петро Приймаки. Неперевершений романс!