Чергова пляшка із сигналом «SOS!»
Хочеться жити в країні, де пляшки все частіше розбивають об нові кораблі, проводжаючи в перше плавання. А не закорковують у них «SOS!», вкотре опускаючи на хвилі свідомості високопосадовців. Адже саме таку пошту нагадують останнім часом послання інтелігенції, яка не може змиритися з катастрофічним станом української духовності. Скільки вже їх відправлено нашим керманичам, з оповіщенням у ЗМІ, а таке враження, що вони й досі гойдаються в океані байдужості, так і не прибившись до берега…
І ось знову відкритий лист – «Малоросизація суспільства є загрозою для національної безпеки України». Адресований «громадськості, політичним силам та державній владі України». Відправники – незалежні об’єднання зі словами «Всеукраїнське громадське» у назвах: організація «Клуб імені Євгена Чикаленка», акція «Не будь байдужим!» та «Громадянська платформа», що їх уособлювали на прес-конференції відповідно Володимир Панченко, Сергій Присяжний з Олександром Положинським та Василь Бойчук.
Оскільки належу до громадськості, то додам: найбільше дошкуляє мені дійсність у гуманітарній сфері червоним кольором. Не символом комуністичного минулого. А чорнилом, яким помережані зошити відстаючих учнів після того, як їх перевірить учителька. Оте виправне чорнило спалахує в уяві на кожному кроці. Об мовні помилки й словотворення, яких не вигадаєш за найбуйнішої фантазії, погляд спотикається в магазинах, у транспорті, в різних установах і закладах, на вулицях. Такими перлами засипають рекламодавці, розважає наймасовіше ЗМІ – телебачення і, найприкріше, представники найвищої влади. Мова йде про людей, котрі лише «працюють українцями», та навіть за службовим обов’язком послуговуються державною мовою частково. Подібно до вчителів, які переходять на російську, тільки-но закінчиться урок. А «представники вищих органів влади, – зазначається у відкритому листі, – та інші високопосадові чиновники, за незначними винятками, культивують у своїх сім’ях мову колишньої метрополії, і їхні діти, на відміну від батьків, уже не вважають за потрібне зображати україномовність хоча б перед телекамерами».
То чому дивуватися, що програмне забезпечення, закуплене для шкільних уроків інформатики на державні гроші, – російською мовою. І саме російська, а не українська, всупереч ст. 10 Конституції України, переважає в нашій країні у книговиданні, книготоргівлі, кінопрокаті, озвученні й дублюванні іноземних фільмів, торгівлі аудіо- та відеоматеріалами, сфері обслуговування, в загальнодержавній пресі тощо...
Сподіватися на впливові політичні партії і блоки, які не позиціонують себе антиукраїнськими, але й не мають у своїх програмах жодної згадки про необхідність реалізації українських інтересів у мовній, культурній та інформаційній сферах? Що вони прочитають відкритий лист про загрозу малоросизації суспільства для національної безпеки України? І, на прохання авторів звернення, публічно заявлять про свою позицію та конкретні кроки проти цієї загрози? Боюсь, ще багато таких послань в образно закоркованій склотарі доведеться відправляти, без надії сподіваючись…
«Не мовчіть. Не бійтеся бути українцями. Треба не раз і не два, а постійно нагадувати, що ми є і нас багато», – це вже апелювання до усіх громадян України. Нас багато було на Майдані, коли з осяяними душами відстоювали свою віру і помаранчеву владу. І, може, саме з Майдану пролунає найголосніше: «Українці ми чи малороси?» Щоб нас почули…