З нього, як з усього народу, зробили маргінала
Перегорнувши останню сторінку роману Галини Тарасюк «Між пеклом і раєм», я скрикнула. І на якусь мить завмерла. А потім почала обурюватися, сумувати і все моє єство залила – затопила печаль. Бо з того короткого, витканого життям головного героя сувою полотна постав шмат української історії, коли й собі хочеться поспитати: «Пастирю і наставниче, преподобний і богоносний отче наш Антонію, чому ти не допоможеш мені розгадати таємницю української душі, таємницю нашої малості й величі?…»
І на сих словах ловлю себе на думці: як же це по-українськи – усе розуміти, обурюватися, пересотувати словами вочевидь брудні явища нашого життя і… поволі миритися з тим усім, із людьми, які це сотворяють. Замість того, щоб зупинити зверхника-міністра, якого всього-навсього найнято державою бути менеджером галузі, а не принижувачем гідності журналістів, мовчки ковтаєш образливі слова, і тільки в кулуарах із колегами відводиш душу. Якщо держава – це ми, то чому ж кожен із нас не плекає її в душі пречисту, як храм, справедливу, як матінка, а лише сором’язливо поглядає на другого (якого?), – мовляв, може в нього те краще вийде? Чому ж ми, патріотично налаштовані, свідомі українці за роки незалежності занедбали наші ж ідеали свободи і державотворення, віддали їх на поталу комерції і якимось приблудам, зовсім забувши, що за них заплачено життям цвіту нації – життям мільйонів? Я ставлю ці болючі й вічні запитання тому, що палко й невтомно шукає на них відповіді авторка роману Галина Тарасюк. «Бо що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу…», – філософськи підсумовує вона.
Письменниця взяла на себе складне завдання: осягнути глибину тисячолітніх протиріч української душі. Бо, збагнувши саме цю, на перший погляд, просту загадку, можна відповісти на глобальні запитання: чому не змужніла Київська Русь як держава, хоч мала для того всі перед-умови; чому не стачило сил на розбудову національної держави та православної церкви пізніше; чому великий святенник – засновник Києво-Печерського монастиря і поборник ідеї богослужіння рідною мовою преподобний Антоній Печерський – був таким небажаним тогочасній світській і клерикальній владі? Нарешті, – що змінилося під сонцем за якусь тисячу років? Хіба лише амбітні міжусобиці князів-напівварягів нині по-іншому називаються. «Досі блудять у нашій слов’янській крові розбишацький варязький дух і хозарська продажність», – констатує авторка. І, звичайно, має для цього аргументи.
Головний герой кінорежисер Мирон Волинець – правдолюбець, страстотерпець і безкомпромісний митець – не знаходить підтримки ані у міністра, ані в патріотичних партіях, фундаціях чи в інших громадських організаціях. Одна заморська Мотря з філії американського банку на Хрещатику чистісінькою українською розтлумачила Мирону, що «світ живе іншими ідеалами, іншими потребами. Його не цікавить історія нікому невідомого народу…» А Мирон же написав сценарій на десятисерійний фільм про боротьбу та незнищенність саме цього, свого народу! Як же тут не скрикнути, не заквилити, не піднести очі до неба: о Всевишній! Невже «нічого нема нового під вічним небом. Усе – по колу, одвічному колу… Людина, на жаль, за тисячу років удосконалилася хіба що у ненависті і жорстокості». О Боже, поможи нам врятувати душу – невже ж таки не має земного пристанища Дух і Душа?
«І я повертатимусь – мучнем істини, звитяжцем свободи, поборником державності – во плоті мандрівного філософа, поета, пророка, дивного чоловіка, який через тисячу літ шукатиме корінь усіх наших бід і нещасть…» – говорить голосом надії, голосом Святого Антонія головний герой. І залишає нам найвище благо – право на вибір. Між пеклом і раєм. У снах і насправді. І нині. І повсякчас. І навіки віків.
Роман Галини Тарасюк – це пристрасна оповідь про людину, яка хотіла знімати кіно. І шукати істину. І була прикута до своєї землі всіма фібрами своєї любові. І не зрадила тій любові. Бо наймення їй – рідна Україна, і сивий Дніпро, і вишня в саду, і Леля – Берегиня з прадавнім іменем Доброніга. У романі стільки аналогій із сьогоденням, образів, за якими вгадуються політики, державні мужі й різні великомасштабні функціонери, що іноді за елементами гротексних подробиць він нагадує репортаж. Але не хотілося б тут вибудовувати цей асоціативний ряд, бо хоч і виписаний він яскраво в романі, та забагато честі їм, скороминущим, буде, аби їх згадувати…
Один лише штрих додам: слово письменниці таке пристрасне, збурливе, небайдуже й живе, а головне – наснажене відтінками не лише сьогочасними, а й несе відбиток потужного вікового розвою, – що в ньому палахкотить внутрішній вогонь. Але не спопеляючий. А той, що будить. Той, що викликає спротив. Бо хіба ж можна змиритися, коли дізнаєшся, що з головного героя, як з усього народу, зробили маргінала! «Викинули за борт «незалежного» корабля, як непотріб, разом з його Україною…» Зріє запитання: за чиї борги ми розплачуємося? Доки?
Приємно зазначити, що роман «Між пеклом і раєм» висунуто на здобуття Шевченківської премії. Журналістський колектив «Вечірнього Києва», у якому працює Галина Тарасюк, щиро підтримує номінантку й зичить їй успіхів.