Щастя зі світлих і темних смуг
Від лекції до азбуки
У сімдесятирічної киянки Галини Правдивої дивовижна освіта. Спочатку вона навчилася читати небо в рідних Новопетрівцях. Дівчинка-сиротинка (маму втратила 1941-го, батька – напередодні Перемоги) всю зиму була прикута до печі: несподівано віднялися ніжки. А напровесні, тільки-но потепліло, дідусь щодня виносив онуку на ґанок. Вона сиділа на лаві, годувала й пестила улюблену чорну курку і спостерігала за хмаринами, що вигулькували на голубому тлі то песиком, то квіткою, то котиком… Одне зображення видозмінювалося в інше, хтось ніби розкладав перед нею кубики з небесною символікою.
У київській лікарні, де Галинку вже рік лікували від туберкульозу кісток і щодня лише на годину перевертали зі спини на живіт, щоб не було пролежнів, вона засвоїла другий урок: хто саме з лікарів, медсестер і нянечок іде по коридору, розпізнавала за їхніми кроками. Одного разу це врятувало їй життя. Як безнадійну хвору Галинку Правдиву перевели до порожньої палати після того, як сусідка-ровесниця пригостила її досі небаченими ласощами – кількома виноградинками. Через три дні в неї дуже заболів живіт, різко підскочила температура, вона марила. Це після аналізів виявили дизентерію, і її тимчасово перевели до інфекційного відділення. А доти лікарі не могли збагнути раптового погіршення стану лежачої пацієнтки. Тіло горіло. Пересохло і в роті, і горло. Нестерпно хотілося пити… Лише вдруге почувши в коридорі кроки санітарки Маші, змогла до неї догукатися: «Маріє! Маріє!» «Дай мені стакан холодної води», – прошепотіла, коли та з’явилася на порозі. «Не можна пити сиру воду», – відмовила санітарка. Але через хвилину вже напувала дівчинку, піднявши її голівку і злякано поглядаючи на двері, щоб ніхто не помітив. Бо як зважатимеш на інструкцію, коли чула на п’ятихвилинці слова доцента: «З Правдивою відбувається щось незрозуміле, напевно, скоро помре…» І дитя благає: «Я, Машо, помру… Дай хоч ковточок, я нікому не скажу…» Втамувавши спрагу, Галинка відчула значне полегшення і міцно заснула. А прокинулася вже без думок про кончину. І назавжди запам’ятала цілющу склянку води.
За п’ять років, лікуючи туберкульоз кісток у лікарні імені Калініна і в Пущі-Водиці, Галинка Правдива продемонструвала незвичайний освітній феномен: від вищої освіти – до азбуки. У її палаті доценти й професори так часто пояснювали студентам про паличку Коха і все, що з нею пов’язане, що дівчинка вивчила ці лекції напам’ять. І одній випускниці медінституту, яку «прикріпили» до неї, продиктувала в конспект, слово в слово, всі відомості про туберкульоз, свій точний діагноз і навчила, як призначати правильне лікування. Ділилася не тільки знаннями, а й хлібом: зі своїх щоденних 600 грамів приберігала в наволочці порцію і для «своєї» студентки. Та успішно склала екзамен. А Галинку навчила… читати. За «Євгенієм Онєгіним» – книгою, яку сама ж і подарувала. З лікарняної палати, куди в останні два роки приходив учитель, Галинка Правдива «перейшла» до п’ятого класу загальноосвітньої школи.
Лагодила і настрій
Життєві університети Галини Никифорівни Правдивої – це дитячий будинок для інвалідів, серед дітей без рук, без ніг, з іншими каліцтвами. У самої ж – вигнутий хребет і одна нога коротша за другу. Це будинок для людей похилого віку, куди юна Галя Правдива напросилася сама, загітувавши й подруг. Бо їхній інтернат розформували, а учнів розсилали до спецзакладів України. Вона ж не хотіла миритися з такою долею: прожити під державною опікою. А там, де мешкали старенькі самотні люди, було підсобне господарство, майстерні. Можна чомусь навчитися, щоб згодилося, коли зароблятиме на власний шматок хліба, – міркувала вона. Їй подобалося і на заводі «Київдормаш», де працювала спочатку. Але згодом скромна посада приймальниці побуткомбінату (пункт ремонту шкіргалантереї) стала її стихією. І річ не лише в грандіозній цифрі: 8 мільйонів замовників за тридцять років роботи. І навіть не у виторгу, найбільшому по місту. Галина Правдива не тільки приймала в ремонт від киян зношені шкіряні речі, продовжуючи їм вік. Вона одночасно лагодила і їхній настрій, вникала в їхні турботи. Тому й нині її впізнають колишні замовники, вітаючи мов родичку.
Із клаптиків – а цілісне
Її найрідніша в світі людина – дев’ятнадцятирічний онук Андрій, майстер-електронник одного з київських підприємств. Галина Никифорівна виховує його одна з піврічного віку. Боролася за його життя, за його здоров’я, піднімаючи на ноги. Жінка, що сама пережила ще й два паралічі, яка зарплату й пенсію витрачала на купу ліків, каже: якби пила їх і досі, мабуть, опинилася б в іншому світі. Вже п’ятнадцять років обходиться без фармацевтики. Підтримує себе інакше.
В Андрія є справжній Дім, сповнений затишку. Тому в їхній скромній однокімнатній квартирі на Татарці завжди повно його друзів – ще з дитсадка, зі школи, однокурсників із профтехучилища. Дуже делікатна бабуся весь час дбає про те, щоб Андрій не зважав на свою фізичну ваду. Слава Богу, його ніхто не ображає. І в нього немає й крихти зла: нікому не заздрить, охоче допомагає своїм товаришам порадами щодо комп’ютера, який знає дуже добре, щось їм відремонтує, поділиться журналами, дисками. Бо виріс у створеному бабусею світі добра й милосердя. Звик, що завжди чути голос її швейної машинки: комусь щось шиє, лагодить, перекроює. Що завжди в її руках гачок – вчилася плести, ще коли лежала в туберкульозній лікарні: голкою, яку зігнула зубами, нитками, висотаними з бинтів. Галина Никифорівна всім дарує свої чудові плетені серветки, накрохмалені у відварі рису й макаронів. Із клаптиків тканини, які знаходить вдома, і з тих, що приносять їй сусіди, шиє підковдри, скатертини, покривала. Тут завжди смачно пахне – страви куштують усі, хто завітає. А таких людей ой як багато. Галина Никифорівна вникає у всі проблеми, з якими до неї звертаються чи сусіди, чи просто знайомі, і не шкодує свого часу і сил. А нагорода – це коли бачить, як вони радіють, як хвалять її гречані млинці й вареники, коли не мовчить телефон і двірний дзвінок. А птахи, котрих годувала з балкона, тепер, коли він закритий у холоднечу, знайшли її вікно на кухні й вже зранку стукають дзьобами у шибку.
Я спитала про її щастя: з чим його порівняти? Вона згадала зебру: тобто, світлі й темні смуги. А мені щастя Галини Никифорівни нагадує її рукоділля: ніби й із клаптиків тканини, із залишків ниток, – а таке гармонійно-гарне й цілісне.