«Жовто-блакитні» на зимовому марші від Ліллегаммера – до Турина

Наступної п’ятниці в італійському Турині стартують двадцяті Зимові Олімпійські ігри. Національна команда України буде представлена на них п’ятдесят трьома спортсменами, котрі візьмуть участь в десяти видах олімпійської програми з п’ятнадцяти. Для вітчизняних олімпійців цьогорічні зимові старти стануть четвертими в історії самостійних виступів.

Надії плекаємов п’яти дисциплінах

Українці вирушили до Турина кількома групами, залежно від змагальних термінів, а найчисельнішими в нашій команді вважаються делегації лижників – дванадцять спортсменів, з яких одинадцять – із Києва. Загалом на трасах, у секторах і на льодових майданчиках Олімпійських ігор очікуються виступи представників аж тринадцяти регіонів. Але саме столичний буде задіяний наймасовіше, бо, крім одинадцяти киян, до складу вітчизняної збірної увійшли й п’ятеро представників Київської області. Зимові види ніколи не були пріоритетними в українському спорті, тому й не дивно, що на вагомі звершення ми не сподіваємося. Більше того: кілька місяців тому навіть спортивний міністр заявляв про відсутність реальних надій на будь-які медалі в Турині. Нині, щоправда, ситуація дещо змінилася: мова про відзнаки ведеться, хоча й дуже обережно. Зокрема, провідники Національного Олімпійського Комітету запевняють, що наші повпреди можуть втрутитися в безпосередню боротьбу за медалі принаймні в п’яти видах програми: в біатлоні, лижних гонках, фристайлі, фігурному катанні та санному спорті. Решта вітчизняних атлетів мають набути в олімпійському Турині досвіду змагань найвищого рангу, щоб уже за чотири роки розраховувати на значно вагоміші результати. Саме тому серед олімпійців цьогорічного призову чимало не просто малодосвідчених, а й взагалі молодих спортсменів. Принаймні за мірками традиційних зимових дисциплін: одразу десятеро вітчизняних посланців народилися 1985 року та пізніше.

Більше року без організаційних проблем

Якщо раніше навіть найоптимістичніше налаштовані симпатики українського спорту пов’язували Олімпіаду в Турині хіба що з танцювальним дуетом Олена Грушина – Руслан Гончаров, то нині посміливішало й офіційне керівництво. «Наші надії примножили останні результати міжнародних стартів за участю лідерів біатлону, санного спорту, фристайлу та лижних гонок, – пояснює ситуацію віце-президент НОК України Володимир Бринзак. – Призерами етапів Кубка світу в своїх дисциплінах стали біатлоністка Лілія Єфремова, саночниця Наталя Якушенко, лижниця Валентина Шевченко та фристайлістка Тетяна Козаченко. Логіка наших прогнозів очевидна: якщо дівчата зійшли на п’єдестал пошани в офіційних передолімпійських стартах, то чому б їм не повторити цього й безпосередньо на Білій Олімпіаді?» Хоча, звісно, саме фахівці, на відміну від уболівальників, усвідомлюють, що поодинокі успішні виступи на підготовчих турнірах жодним чином не гарантують «призового» результату на головних змаганнях олімпійського чотирьохріччя. Тим паче, що цього зимового сезону наші спорстмени завоювали на чемпіонатах Європи та світу лише одну медаль – срібну на континентальному форумі фігуристів, де фортуна виявилася прихильною до Грушиної та Гончарова. Четвертою на чемпіонаті континенту стала саночниця Якушенко. От і все, чим українці можуть похвалитися безпосередньо перед олімпійською прем’єрою. Щоправда, той же Бринзак воліє наголошувати на іншому: «В останні півтора роки ми не мали жодних проблем з фінансуванням. Олімпійці були забезпечені потрібним обладнанням, екіпіруванням і медико-фармакологічними препаратами та можливістю проводити навчально-тренувальні збори в повному обсязі. А наш передовий загін із 25 атлетів готувався до Зимових Ігор узагалі в чудових умовах». І це, либонь, найважливіша подробиця з тих, що додають нам оптимізму.

Три відзнаки й медальна засуха в Америці

Українці дебютували самостійною командою на Білих Олімпіадах 1994 року в Ліллегаммері, й одразу завоювали дві медалі, у тому числі й одну – найвищої проби. «Золотою» стала довільна програма дніпропетровської фігуристки Оксани Баюл. Але те, що наша співвітчизниця взагалі зійшла на п’єдестал пошани, можна розцінити не лише як спортивний, а й суто людський подвиг. Адже незадовго до переможного старту Баюл зазнала тяжких травм у випадковому зіткненні з німкенею українського походження Танею Шевченко. Лезо ковзана суперниці залишило на тілі Оксани глибокі порізи, а від падіння на лід нестерпно боліли спина та ушкоджене плече… Баюл стала найпершою «зимовою» чемпіонкою в новітній історії олімпійської України, але не першою медалісткою взагалі. Цими лаврами заволоділа біатлоністка Валентина Цербе з Прилук, що на Чернігівщині: вона виграла «бронзу» в спринтерській гонці «стріляючих лижниць». Четвертим у змаганнях фігуристів фінішував одесит Віктор Петренко. Ще за чотири роки, уже в японському Нагано, розвинути успіх не поталанило. Наші здобутки обмежилися віце-чемпіонськими регаліями сумської біатлоністки Олени Петрової на дистанції 15 кілометрів. Однак найвищої похвали заслужила й Ірина Тереля з пристоличних Броварів, яка, завдяки винятковому таланту та феноменальній наполегливості, таки пробилася до світової когорти в лижному спорті, зупинившись буквально за крок од п’єдесталу пошани аж у двох олімпійських гонках. І все-таки сама героїня сприйняла четверті місця в Нагано як спортивну трагедію. На відміну від юної Тетяни Козаченко, яка «злетіла» на четверте місце в акробатиці на лижах. А от за океаном – найперші Зимові Ігри двадцять першого століття приймав американський Солт-Лейк-Сіті 2002 року – втіхою вважалося навіть п’яте підсумкове місце. Бо саме воно виявилося найвищим олімпійським досягненням українців. Закарпатець Станіслав Кравчук завоював цю позицію в акробатичних стрибках на лижах, а Валентина Шевченко з Броварів – у лижних гонках.