Період напіврозпаду брехні
Серед надзвичайно секретних матеріалів, які стосуються чорнобильської катастрофи (цього року – якраз 20 літ), є лист заступника голови Ради міністрів Бориса Щербини, датований 29 грудня 1986-го, до голови Ради Міністрів СРСР, члена Політбюро ЦК КПРС Миколи Рижкова.
«За Вашим дорученням, – пише Щербина, – урядова комісія з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС розглянула висновки провідних радянських спеціалістів у галузі лікування радіаційних уражень докторів медичних наук, професорів Гуськової А.К. та Григор’єва Ю.Г. щодо п’єси В.Губарєва «Саркофаг», надрукованій у журналі «Знамя» №9 за 1986 рік».
Твір журналіста Володимира Губарєва наробив тоді чимало галасу. Сюжет простий: після аварії прокурор у лікарні допитує всіх, хто захворів на променеву хворобу. Один за одним з’являються персонажі: Безсмертний (Кролик, над яким проводять сумнівні досліди), Велосипедист (злодій, якого спіймали в «зоні»), тьотя Клава (згодом помирає від радіації), генерал міліції... Здається, нічого особливого, але «складається враження, що автор замість об’єктивного викладу подій мав передусім одну мету – відобразити сенсаційність, незвичайність того, що відбувається», – стверджує Щербина.
Військові наполягали на евакуації
У травні 1986-го Борис Євдокимович був керівником загальносоюзного штабу з ліквідації аварії. Тож мав, без сумніву, доступ до найпотаємніших «даних», які стосувалися всього, що відбулося на ЧАЕС та навколо неї. Виникає запитання: що ж так стурбувало рецензента? Чому він із перших рядків свого листа так упевнений, що п’єса подає «перекручені висновки та оцінки»?
Слід сказати, що Чорнобиль з перших годин після аварії став предметом жорсткої суперечки між різними лобістськими кланами. Приміром, одразу ж після 26 квітня, окрім інших, постало нагальне питання: як вчинити з населенням? Військові, які не хотіли, аби цивільні плуталися під ногами та заважали працювати, наполягали на евакуації. Щербина, який був куратором енергетики та особисто відповідав за все, що відбувалося з «мирним атомом», активно заперечував. Підтекст такої поведінки зрозумілий: він прагнув, аби в суспільстві загалом та у Горбачова зокрема не склалося враження про Чорнобиль як про вселенську катастрофу. Хотілося, таким чином, у будь-який спосіб мінімізувати враження від аварії, звести її до локальної, малозначущої події.
Якби все відбулося «за Щербиною», ми мали б нині тисячі й тисячі вражених радіацією. Вони стали б заручниками Чорнобиля і тихо помирали б у своїх домівках, поїдаючи цезій та стронцій разом із городиною, вживаючи «неконтрольовану» воду, дихаючи радіаційною пилюкою... І ніяка медицина не допомогла б!
От що могло бути. Тільки зусилля громадськості, резонанс у світових медіа зупинили цей «варіант». Та Щербина і його однодумці не здавалися. «До речі, – зазначає він у «рецензії», – рівень радіації в м.Прип’яті та довколишніх населених пунктах не вимагав терміновості в проведенні евакуації.» Хоча евакуація з 30-кілометрової зони була вже фактом, він пише Рижкову: «Як відомо, серед найбільш потерпілих на Чорнобильській АЕС були лише працівники пожежної охорони та персонал станції, який брав участь у ліквідації пожежі. Жодна людина з населення не отримала значних доз опромінення».
Свідчать протоколи
Ці твердження значною мірою було запозичено з «даних» офіційної медицини, яка твердо стояла на своєму: серед населення хворих на гостру променеву хворобу немає! Про це, до речі, йшлося і у звіті для МАГАТЕ, який СРСР надав через деякий час після аварії. Звіт цей був неправдивий, зумовлений певними відносинами СРСР (як ядерної держави) та міжнародного агентства, яке існувало на внески таких країн, як Радянський Союз. Прикро, що навіть тепер, коли Україна має свій незалежний голос, «факти», викладені у звіті, так ніхто і не спростував.
Засекречені документи побачили світ завдяки мужній жінці, депутатові та журналісту Аллі Ярошинській, яка винесла їх із Кремля, а згодом оприлюднила в своїй книзі «Чорнобиль. Цілком таємно». У протоколі №5 (від 4 травня 1986 року) засідання Оперативної групи Політбюро ЦК КПРС прямо вказано на те, що з оглянутих 38 тисяч жителів «виявлено вражених променевою хворобою різного ступеня 204 особи, у тому числі 64 дитини».
Сумнівів у достовірності цієї інформації (тим паче закритої), якою користувалися в Політбюро, нема. Під кожним протоколом окрім печатки стоїть підпис члена Політбюро Рижкова. Так хто, у такому разі, «викривляв» висновки і оцінки трагедії?
Уже на початок травня 1986 року значилися десятки хворих на променеву хворобу дітей. А вже до кінця року їх у списку чомусь не виявилося. Вони зникли.
Що ж сталося?
І тут ще одне питання: а звідки взагалі взялися ці хворі на променеву хворобу діти, які, за словами Щербини, за будь-яких обставин не мали доступу до об’єктів атомної станції?
– Мені тоді було десять років, – розповідає колишній мешканець Прип’яті Олег В.– Уже 26 квітня разом із іншими хлопцями на велосипедах ми їздили дивитися, що таке сталося з блоком? Ніякої охорони чи постів там не було...
Досі такі подробиці чомусь таємниця. Виявляється, існувало розпорядження начальника третього головного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР від 27.07.1986 року Шульженка «Про посилення режиму секретності при виконанні робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», за яким було засекречено дані про аварію, про ступінь радіаційного ураження персоналу станції та дані про результати лікування. Уже давно нема ні міністерства, ні третього управління, а наказ, виходить, діє? То чи не варто нині поставити запитання: так були хворі на променеве ураження діти чи їх не було? Якщо були, яка їхня доля?
Що роблять із мародерами
Але повернімося до «Саркофага». У згаданій п’єсі прокурор, допитуючи одного з персонажів, з’ясовує, що це злочинець, який пробрався в «зону» з метою крадіжки. Щербина у своїй рецензії для Рижкова цей факт теж заперечує: мовляв, такого не було, бо не могло бути!
Наприкінці 1986 року я перебував на лікуванні у відділенні променевої патології київської лікарні №25, де було чимало людей із «зони». Зберігся фрагмент запису розмови з капітаном внутрішніх військ, який ніс службу в перші дні після аварії.
– Одного разу затримали людину, у руках – валіза з речами, – розповідав він. – Зупинили, питаємо: – «Куди йдеш»? Каже: «До Куповатого». Це викликало підозру, адже перебували у Куповатому! На прохання показати сумку, почав сперечатися – не маєте права оглядати! Я запитав: «А знаєш, як буває з мародерами?» А тоді ходили чутки серед населення, що мародерів розстрілюють на місці. Я наказав солдатам: «Відведіть цього покидька за хату!» Звичайно, ніхто розстрілювати і не думав, та й узагалі чутки були просто чутками. Але затриманий, побачивши солдатиків ВВ із червоними погонами, враз упав на коліна: «Пожалійте!»
Як пізніше з’ясувалося, капітан не помилився – то таки був злодій. Причому з «біографією», тобто рецидивіст. І речі були в нього крадені – назбирав у домівках, покинутих евакуйованими селянами. То якою інформацією користувався Щербина, коли доповідав Рижкову про відсутність такого «факту» та доводив «неправдивість» п’єси?
Вирок медицини
Така «драматургія брехні» не підлягає часу. Її не стерти, вона зберігається й нині, законсервована в офіційних доповідях, звітах, офіційних листах... У пункті 2 свого «заключения» (це теж секретний документ. – Авт.) на п’єсу Губарєва «Саркофаг» лауреат Ленінської премії, доктор медичних наук, професор Ангеліна Гуськова зазначає, що автор не показав «великий науковий потенціал радіаційної медицини», завдяки якому було врятовано хворих, які дістали смертельну дозу опромінення.
Тієї ж таки зими 1986-1987 р.р., перебуваючи в медичному закладі, я розмовляв із Ангеліною Костянтинівною. Вона, оглядаючи мене, звернула увагу на свою (у співавторстві) монографію «Променева хвороба людини», яка лежала на моїй тумбочці (отримав із бібліотеки ім.Вернадського та уважно вивчав між процедурами). Коли огляд закінчився, запитав:
– Чому ваша монографія побудована лише на незначних лабораторних випадках? Невже в СРСР до Чорнобиля не було досвіду ядерних аварій?
Пані професор уважно подивилася та й мовила:
– Дякуйте Богові, що хоча б така книжка вийшла!
А потім додала:
– Ви навіть не уявляєте, який тиск довелося витримати!
Отже, Гуськова теж мала досвід протистояння замовчуванню. Проте власноруч (за місяць до нашої розмови – 16 листопада 1986 р.) підписала свій вирок п’єсі Губарєва, яку незабаром зняли з показу та сховали «під сукно».
Що стосується «досягнень», на які спиралася професор Гуськова, то чимало спеціалістів із радіаційної медицини і нині ставлять під сумнів доцільність, скажімо, методу заміни кісткового мозку, який у московській клініці №6 застосували щодо чорнобильців. Бо всі, кому було зроблено заміну, згодом померли. Лише організм одного богатиря-українця відторгнув чужий донорський мозок, напрацював свій, і це врятувало людину, подарувало їй життя.
Я далекий від бажання ще розвінчати Систему, якої вже не існує. Однак є певні міркування, які не дають змоги забути все, що було. І не тільки тому, що період напіврозпаду деяких радіоактивних ізотопів становить десятки тисяч років, а тому відлуння Чорнобиля – вічне. Без сумніву, громадяни України, які тепер самі на своїх плечах відчувають усі наслідки атомної аварії, мають право поставити запитання: чому досі не маємо повного державного звіту щодо стану здоров’я нації, яка зазнала чорнобильської катастрофи?
Леонід САМОЙЛЕНКО, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС