Янгол не пускав до прірви
Хоч нині і припудрюють нам мізки баєчками про добряка Леоніда Ілліча, який усім давав пожити (і це новітнє віяння з країв сусідських студить не менше, ніж арктичний циклон), та є ще, хвала Господеві, кому нагадати українським «глупим пінгвінам» про ті «стабільні», мов на Берковці, часи.
Киянин Валерій Кравченко, колишній робітник заводів «Арсенал» і «Ленкузня», в’язень сумління кінця 70-х–початку 80-х років минулого століття, щойно відзначив своє 60-річчя. У невеликому приміщенні на Подолі – офісі очолюваного ним Громадського комітету за реабілітацію «Першотравневої двійки» – він зібрав кількох найближчих друзів, побратимів.
Уродженець Узбекистану, етнічний українець, він живе свідчення того, що й за так званих застійних часів далеко не всі радянські громадяни перебували у стані ковбасно-алкогольної ейфорії, проймалися «почуттям глибокого вдоволення» і змагалися у гучності вигуків на демонстраціях трудящих чи у тривалості бурхливих оплесків на компартійних форумах.
Як часто буває, поштовхом до антирадянських настроїв, а згодом і протестних дій став банальний, хоча й вагомий особисто для Валерія Кравченка факт. Попри ґрунтовну підготовку і достатні знання він не вступив до вузу. Здавалося б, таких, як цей молодий невдаха із Середньої Азії, були тоді тисячі, якщо не мільйони. Але схильний до аналізу й критичного осмислення навколишнього світу юнак поставив собі запитання: «Чому?»– і сам же почав шукати відповіді на нього. І, треба сказати, дуже швидко, можливо, швидше і гостріше, ніж більшість його співгромадян, побачив і відчув усіма фібрами душі огидну гнилість брежнєвщини, її гнітюче фарисейство, що проявлялося на кожному кроці у великому і малому, і водночас – нестерпний ідеологічний тиск, жорстокий і безжальний, незважаючи на весь маразм.
Листи до Брежнєва, в яких Валерій Кравченко звертав увагу генсека на потворне розгортання культу його особи в СРСР, пікетування будинку ЦК на вулиці Орджонікідзе, демонстративний вихід з КПРС. І нарешті фінал – Червона площа в Москві, саморобний плакат з написом: «Брежнєв! Ти хотів моєї крові, кровопивця? Ось вона!» – у піднесених догори руках з перерізаними венами…
Чи мали якесь значення, якусь вагу отакі протестні дії одинаків? Чи наблизили вони бодай на йоту розвал «імперії зла»? Адже у тодішніх гаслах Валерія Кравченка не було навіть натяку на український націоналізм. Це в кінці 80-х, відсидівши за антирадянщину там, де Макар телят не пас, він, до мозку кісток російськомовний, прийде до Івана Драча на Музейний провулок і скаже: «Ось він я такий. Хочу будувати з вами Рух, тому що це те, що ПРОТИ!» І лише втягнувшись у той Рух з його перепохованням Василя Стуса та побратимів, з живим ланцюгом від Харкова до Львова, з походами на Капулівку, Хортицю, Берестечко, з випусками самвидавівських газет і листівок, з передвиборною боротьбою, мітингами і демонстраціями, антирадянщик часів застою відчув себе й українцем.
«Найстрашнішим моментом мого життя, – згадує пан Валерій, – був не той, біля Кремля. Недовго все це було. Скрутили, затримали – і чверті години не потримав я свій плакат. Справжнє випробування почалося тоді, коли з мене явно хотіли зробити довічного пацієнта особливого відділення психлікарні. Спочатку в Москві, потім у Києві. По-єзуїтському «доброзичливо» мені радили підписати папір, який «зняв би всі проблеми». І от що цікаво. У політичному й ідейному сенсі я був тоді сирий-сирий. Та й у діях моїх проти радянського ладу, якщо розібратися, не було особливої чіткості й цілеспрямованості. Але буває, що вкрай критична ситуація робить з людиною диво, умить наділяє її незбагненною мудрістю для єдино правильного рішення. Що змушувало мене і в Москві, і в Києві знаходити розумні відповіді на каверзні й виснажливі запитання експертів-психіатрів? Що, чи, може, хто зупинив мене, коли я вже вагався і готовий був підписати вбивчий для себе документ? Янгол-охоронець! Оглядаючись на той час, я розумію, що ув’язнення стало для мене неабияким благом, по суті, хоч як це парадоксально, врятувало мене від набагато більшого лиха, а можливо, й від небуття».
Хто прийшов привітати Валерія Кравченка з ювілеєм? Добре знайомі читачам «Вечірнього Києва» Георгій Москаленко і Віктор Кукса – «Першотравнева двійка» – люди, які цього року відзначать (сподіваємося, не в гордій самотності!) 40-у річницю свого подвигу – підняття синьо-жовтого прапора над будинком Інституту народного господарства в Києві 1 травня 1966 року. Григорій Куценко, колишній радянський офіцер, що, як і Валерій Кравченко, зазнав «лиха з розуму». Пан Григорій потішив нас табірним спогадом про айна, який був родом з острова Хоккайдо, мав чомусь корейське прізвище, був завсідником зони, оскільки за втечі йому додавали й додавали строки, і досконало вивчив… феню. Отак. А наші історики-фантасти вже занесли аборигенів Японії, Курил і Сахаліна до «праукраїнців».
Навів цей курйоз з однією метою. Можливо, пошуки запаморочливо давнього коріння нації щось і дають у плані патріотичного виховання тих, хто йде нам на зміну. Але, на нашу думку, стократ важливіше не втрачати на манівцях цієї самої історії справжніх – реальних! – героїв і просто бійців руху, який наближав нашу свободу і незалежність.