«Сонячне світло» Марека Внука
Цими днями у приміщенні Броварської райдержадміністрації відбулася міжнародна конференція «Прийомна родина – сучасна практика виховання дітей, позбавлених батьківської опіки».
Досвідом реабілітації покинутих дітей та прийомного батьківства з броварськими колегами поділилися директор дитячого будинку «Орлине гніздо» із польського міста Марвіца Діаріуш Ващинський, працівник Центру усиновлення, засновник «Товариства прийомного батьківства» (м. Елблонг, Польща) Божена Звежинська. Педагог, член «Товариства ресоціалізації» Лешек Чижевський з цього ж міста презентував програму тренінгу для прийомних батьків. У обговорені взяли участь психолог, педагог, член Броварської районної організації «Рух прийомного батьківства» Ліліана Діцул, президент міжнародного благочинного фонду «Дитячий соціально-реабілітаційний центр «Сонячне світло» Марек Внук, директор цього центру Анна Кулібаба, журналісти, працівники державних установ і відомств, які переймаються опікою сиріт, іноземні гості, майбутні прийомні батьки. Привітав із добрими починаннями учасників конференції голова Броварської райдержадміністрації Микола Діденко.
Чи під силу нам досвід поляків?
Те, що така важлива для України міжнародна конференція відбувалася в Броварах, не випадково. По-перше, саме на Броварщині районна влада справді по-батьківському піклується про сиріт, які виховуються в дитячому будинку «Надія» (село Мокрець), в сімейному будинку Поплавських, у родинах опікунів, а віднедавна і в соціально-реабіліта-ційному центрі «Сонячне світло». Власне, я познайомилася з керівником району Миколою Діденком торік на святі першого дзвоника в дитбудинку «Надія». З його ж ініціативи разом із ним та працівниками районного центру в справах сім’ї, дітей та молоді Світланою Мозговою та Любов’ю Діденко, побувала в реабілітаційному центрі «Сонячне світло» Марека Внука. І думаю, що наявність у селі Требухів цього унікального, на мій погляд, закладу, було другою спонукою проведення на Броварщині міжнародного заходу з проблем опіки над бездомними дітьми.
Те, що досвідом роботи ділилися саме польські активісти «Руху прийомного батьківства», теж не випадково. Адже розпад Радянського Союзу, а з ним і соціалістичного табору, приніс звільненим від комуністичної імперії не тільки позитивні зміни. Через спонтанне ламання усталених систем і пошук шляхів до відродження незалежних держав, виникло чимало проблем, серед яких і проблема соціальних сиріт.
Але у сусідній і дружній нам Польщі раніше, аніж в Україні, почали шукати шляхи повернення в суспільство нещасних дітей. За підтримки міжнародних благочинних фондів народився громадський «Рух прийомного батьківства». В цю організацію об’єдналися педагоги, вихователі, дитячі лікарі, священики, правники, соціальні працівники і просто милосердні люди, з ініціативи яких в Польщі розпочалася докорінна реформа самої системи інституційної опіки над дітьми-сиротами.
Суть її в тому, що прихистком для дитини-сироти має бути не казенний інтернат радянського зразка, а прийомна родина, як це ведеться в Європі. Адже жодна, навіть найгуманніша казенна установа, не може дати дитині ті житейські навики, поняття про суспільні норми і закони, точніше, підготувати дитину до повноцінного дорослого життя, як звичайна сім’я. А особливо дитину, яка з народження була марґіналом, приреченим на виживання за жорстокими законами соціального дна. Як свідчить багаторічний досвід, адаптація до життя сиріт, яких здавалося б вирвали з брудної пащеки бомжацтва, після їх виходу з інтернату, де їм просто не встигли пояснити, як поводитися в суспільстві, має трагічні наслідки. Зіткнувшись із непростою реальністю, сироти губляться, розчаровуються в людях, озлоблюються на світ, який не можуть зрозуміти, і мстять йому, ступивши на шлях злочинності. Або гинуть, опустившись на дно, від горілки, наркотиків, голоду і хвороб.
Не казенний прихисток
Але за будь-якої умови між бездомністю і життям у прийомній родині має стояти не формальний, і вже точно не казенний прихисток, де маленькі митарі мають пройти ненав’язливу соціальну реабілітацію. А ще точніше – вилікувати потовчену душу з допомогою совісних, милосердних, високоморальних педагогів, а тіло, нашпиговане болячками, – зусиллями лікарів.
В Україну досвід ресоціалізації своїх співвітчизників привіз педагог і теолог Марек Внук разом із дружиною, швейцаркою, Наталі. Ця чудова молода родина самовіддано взялася за реалізацію проекту «Verein Kiev Kids», мета якого – соціальна реабілітація бездомних дітей. Але не через тимчасові притулки чи казенні інтернати, а в затишних соціально-реабілітаційних центрах, які радше нагадують невеличкі комуни. Такий центр відкрили у столиці, а згодом і в селі Требухів Броварського району. Одночасно було створено громадську організацію «Рух прийомного батьківства», зокрема і на Броварщині, яка за сприяння районного управління в справах неповнолітніх, Броварського районного центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, взялася пропагувати благородне рушення серед населення. Адже, як виявилося, українці сьогодні, на жаль, не готові до усиновлення покинутих дітей. Сумно, що пересічних громадян перестало вражати саме явище масової дитячої безпритульності й вже зовсім мало цікавить розв’язання цієї болісної, принизливої для нашого милосердного, добродушного народу, проблеми.
Цей факт неймовірно подивував місіонера-доброчинця з цивілізованої Європи, де немає бездомних дітей тільки тому, що усиновлення сиріт там вважається нормою. Хтозна, чим пояснити страх українців перед громадянським й християнським обов’язком прихистити знедолену сироту? Можливо, низьким рівнем життя більшості. Але чомусь і багата та розкручена меншість не спішить брати приклад із американських vip-персон, для яких престижно пригріти сироту, і не одну.
Одне зрозуміло, що цих питань могло б не бути, якби милосердя людське стало престижним в Україні, й, звичайно, підтримувалося активніше державою.
«Сонячне світло»
Я була вражена організацією життя вихованців цієї райської обителі, яка офіційно зветься соціально-реабілітаційним дитячим центром. І не тільки затишком, комфортом двох розкішних котеджів, де проживає всього 14 колишніх бомжат. Не стільки гармонією стосунків між дорослими і дітьми, як турботою працівників і керівників закладу пана Марека та Анни Кулібаби про душевний затишок своїх вихованців.
А страшних спогадів у кожного з діток вистачає. Знімки, які пан Марек наважився показати нам, свідчать про те, з якого жахітливого дна, з яких каналізаційних труб і клоак довелося йому разом з іншими волонтерами витягати голодних, вкритих виразками, одурілих від клею, доведених до стану звірят, цих людських дітей...
Серед них були такі, що ніколи не спали на ліжечку, не їли виделкою, сидячи за столом, не ходили до школи, не чули доброго слова, не бачили іграшок, зате бачили усі нутрощі, гидь і бруд цього світу... Усі вони або були кинуті напризволяще батьками-алкоголіками, мамами-повіями, або самі втекли з дому, інтернату, навіть від опікунів-збоченців... У декого на очах повмирали батьки-наркомани... Перелякані, дикі, вони не давалися благодійникам у руки.
Про те, скільки Мареку Внуку довелося докласти надлюдських зусиль, аби ці невинні жертви суспільної байдужості йому повірили, можна написати шекспірівську драму або посіб-ник для виховання гуманістичного світогляду. Але поки що він охоче ділиться своїм досвідом із тими, хто хоче стати його послідовником, або на тренінгах майбутніх прийомних батьків, адже саме вони мають знати всю правду про дитину, яка в чотирнадцять років уперше вивела букву чи намалювала сонечко.
Найважча психологічно робота з непутящими батьками, хоч не завжди повернення у таку родину на користь дитині. Але все одно усі служби опіки над дитиною в Броварському районі над цим працюють.
Але не знаю, чи можна поділитися великим даром доброти, яким наділив Господь Бог Марека Внука і його соратників, тим самим благословивши на спасіння невинних жертв людської жорстокості й безумства? До речі, помітила, що всі колеги пана Марека, активісти «Руху прийомного батьківства», осяяні м’яким, добрим внутрішнім світлом. Усі вони – люди не тільки високо моральні, а й глибоко віруючі. Власне, віра в Бога й спонукає їх до тяжкої подвижницької праці, і сили дає на боговгодну справу. Таким діти вірять. Навіть зневірені.
Вихователі «Сонячного світла» – справжні знавці дитячих душ. У тім, що причини дитячої безпритульності, бурлакування – соціальні, ніхто не має сумніву. Але є ще такі незаперечні факти як характер, як травмована свідомість, як ображене самолюбство і принижена гідність... Врешті, гіпертрофоване почуття соціальної нерівності, власної меншовартості.
Тому, навчаючи дитину їсти з тарілки чи писати, треба пам’ятати, що тим самим вчите її переборювати усі психологічні комплекси і манії. Наприклад, спеціально для хлопчиків, звиклих до великого рівня адреналіну в крові через колишнє постійно загрожене життя, в реабілітаційному центрі створено гурток дельтапланеристів. Коли їм надокучає розмірений затишок «Сонячного світла», вони влаштовують собі польоти над землею. Запеклим бурлакам влаштовують походи, поїздки та екскурсії, тим самим переконуючи, що пристрасть до мандрівок можна втамувати цілком цивілізовано.
Хоч життя в комуні Марека Внука організоване, але на засадах свободи і демократії. Ніхто нікого ні до чого не силує. Хвіртка – відчинена: хочеш – іди... Але не йдуть. Один раз тільки Ваня був пішов, але невдовзі повернувся... Як повертаються діти до теплої хати, до рідної сім’ї. Тут також є години, коли треба йти в школу, єдина різниця, що кожен житель «Сонячного світла» навчається за індивідуальною програмою, не виходячи за хвіртку. Є заняття в майстернях, по господарству. Дівчатка прибирають кімнати, пораються на кухні, навчаючись готувати страви, пекти, хлопці вчаться столярних робіт у майстерні, займаються велоспортом...
Троє дівчат, які уже відсвяткували своє повноліття, живуть самостійно в окремому будиночку. Екстерном закінчивши школу, вчаться на курсах перукарів та візажистів. Вони вже мріють про власну сім’ю, створити яку, я впевнена, їм допоможе перебування в «Сонячному світлі». А от менші дітки – ті чекають: хто рідних, а хто просто добрих людей, які колись по них прийдуть і скажуть: «Ми твої батьки. Ходімо додому». І дуже в це вірять. Недаремно ж дядько Марек приїхав в Україну з благополучної Швейцарії, де він жив разом із дружиною і маленькими дітьми, недаремно вигадав своє «Сонячне світло» і позбирав до нього усіх їх по вокзалах і підземеллях...
Пан Марек, президент міжнародного благочинного фонду «Сонячне світло», директор проекту Verien Riev Rids, тренер прийомних батьків за програмою SPUR теж просить Бога, щоб сталося це скоріше, адже дітям, які пройшли соціальну реабілітацію, не можна затримуватись у центрі. Їхні душі, відкриті для омріяної батьківської любові, для життя у суспільстві, можуть знову втомитися чеканням і замкнутися. І Бог чує пана Внука, і навертає на дороги, що ведуть до «Сонячного світла», милосердних людей. Але найбільша перемога в тому, що долею покинутих дітей в Україні починають перейматися самі українці. «Рух прийомного батьківства» щодень поповнюється тими, хто бажає стати рідними чужій дитині.