Кубок Співдружності: політичні амбіції на спортивному тлі

Сьогодні в російській столиці почнуться футбольні баталії під дахом і з неприхованим політичним підтекстом. Колись звичайна людська слабкість одного з чиновників, який побажав зберегти футбольну владу над однією шостою суходолу й після розвалу Союзу, обернулася тепер не менше хворобливим імперським прагненням однієї держави диктувати свої умови сусіднім бодай з допомогою народної гри. Мова, звичайно, про Кубок Співдружності – штучний турнір на штучному газоні в Москві.

Українці проігнорували прем’єрний сезон, так і не відрядивши до Білокам’яної своєї чемпіонської дружини. Той мужній вчинок оцінять хіба що наші нащадки: за нинішньої політичної колотнечі таки мало хто спроможний побороти нездорові амбіції та партійні ревнощі. Проте тодішні наші провідники – міністр спорту Валерій Борзов і президент футбольної федерації Віктор Банников, утримавши 1993 року від поїздки до Москви київське «Динамо», відстояли національному футбольну незалежність у прямому значенні цього слова. Бо Росія та її футбольний лідер В’ячеслав Колосков уже домовилися з керівниками міжнародних федерацій про створення на пострадянському просторі окремого територіального регіону УЄФА під юрисдикцією Російського Футбольного Союзу… Назагал Кубок Співдружності насправді штучний і малопопулярний міжнародний турнір. По-перше, він проводиться в особливо незручні строки для представників країн, які живуть за європейським футбольним календарем. По-друге, гра в манежі має свою специфіку, яка хіба що віддалено нагадує власне футбол. А по-третє, сили суперників аж надто нерівні, що зводить ледь не весь масовий і більш як тижневий турнір до одноразового протистояння чемпіонів України та Росії. Кубок Співдружності має не спортивну, а політичну мету: підтримувати в свідомості симпатиків народної гри щось на зразок ілюзії «єдіного і нєдєлімого». Це зайвий раз підтверджують постійні відмови організаторів од запрошення до Москви польських, наприклад, або німецьких клубів. Ні, не потрібні нам ні «Легія», ні «Байєрн», навіть «Мілан» із «Барсою», затято відмахуються від слушних пропозицій росіяни. Мовляв, ми просто жити не зможемо, якщо не побачимо в нашому манежі чемпіонів Естонії, Молдови та Киргизії… Справді, для команд скромного рангу виступ на будь-якому міжнародному турнірі – уже подія. Тому, звичайно, мають слушність прибалти, відряджаючи до Москви своїх юніорів. А вже грузинам, наприклад, ігри в політику взагалі ні до чого: працюючи з авторитетними тренерами на кшталт француза Жиресса чи німця Топмеллера, вони воліють, як торік, їхати на підготовчий збір до більш теплих країв, або просто посилати до російського манежу необстріляних резервістів. Український «Шахтар» свого часу мав намір ледь не воювати з офіційним Києвом за право виступу на Кубкові Співдружності. Але вже перша поява донецької команди в Москві спричинила тяжку травму її найкращого форварда Ателькіна, і політиканський ажіотаж поступово вщух. У двадцять першому столітті професіонали з «Шахтаря» просто відбувають номер у Білокам’яній. Цього року – не хотіли виступати взагалі, проте здалися під натиском вождів і відрядили до сусідів першоліговий «Шахтар-2». Як на нас, вчинили правильно: нехай молоді хлопці досвіду набувають, на чужих подивляться, та й себе покажуть…