Із булавою Війська Запорозького
Звертаючись до джерел, а особливо до давніх та фундаментальних, слід пам’ятати: перед кожним із нас можливо лише тепер відкривається унікальна можливість згадати хто ми є та скласти власний родовід. Адже чи знаємо своїх пращурів? У вирі часу та потрясінь, які спіткали наш народ, ці «дані» загубилися, а інколи і зовсім щезли.
Доля одного архіву
Як пишуть автори передмови до першого видання опису козацьких справ, архів Коша Запорозької Січі зберігся до наших днів із деякими втратами. Але і те, що дійшло, дає багато поживи для роздумів.
У цій скромній історичній розвідці мене, перш за все, цікавило, а чи не зостався якийсь слід якщо не від роду, то бодай від прізвища, від ймення мого?
Шукав довго. А, шукаючи, взнав, що після зруйнування Січі 1775 року архів скасованого Коша (Кіш – центральний орган управління Запорожжя, який відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами) добре бідував, аж поки опинився в коменданта Новосіченського ретраншементу Норова.
Згодом безцінні документи було передано до фортеці святої Єлизавети, звідки їх доправили до Катеринослава в підвали місцевого повітового суду, оскільки саме ця установа вирішувала справи про землеволодіння на колишній козацькій території. Далі сліди кошового архіву щезають аж поки історик А.Скальковський не друкує книгу «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского», з якої дізнаємося про подальші поневіряння документів, де свою роль відіграли різні особи – від новоросійського генерал-губернатора М.Воронцова до канцеляриста Спичака, який і зібрав те, що зосталося, та надіслав до Одеси, де далі паперами опікалася канцелярія градоначальника.
У радянську добу документи Коша Запорозької Січі існують як складова Одеського крайового історичного архіву. Потім їх перевозять до Харкова, а, зрештою, до Центрального державного історичного архіву України в Києві.
Тривалий час козацький архів був у приватному володінні історика Скальковського, який здебільшого виконував різні замовлення, використовуючи той чи той документ. Свою справу зробила і радянська археографічна комісія, яка бачила в архівах лише підтвердження ідей класової боротьби. Упорядники першого видання опису документів Коша прямо говорили, що ця робота «ставить на меті дати дослідникам-марксистам допомогу в їхній праці».
Водночас, документи Коша (за свідченням істориків Л.Гісцової та Л.Демченко) дуже постраждали від недбалого зберігання. Більшість справ свого часу намокла та має зотлілі й пошкоджені краї. Колись у Харкові зробили спробу законсервувати документи, але для цього використали низькопробний борошняний клей, через що основа документів від потовщення почала ламатися, конденсаторний папір став темно-коричневого кольору, що унеможливило читання текстів.
Частину з них було чомусь визнано «не оригінальними». Оскільки документи, мовляв, не підписано старшиною. Таке примітивне ставлення до архівів мало свої наслідки, хоча «дослідники» мали б знати, що запорозькі зверхники ніколи не підписували власною рукою листів, які стосувалися офіційних зносин Запорожжя. За них це робив писар за встановленою формою.
Треба зазначити і те, що «вилучення» (або викрадення) документів Запорозького архіву сталося одразу ж, як було захоплено Січ. Скажімо, майбутній «светлейший князь» Г.Потьомкін, який свого часу загравав із запорожцями, шукав у козацьких архівах те, що стосувалося особисто його та могло компрометувати: копію атестата на звання «товариша куреня Кущівського», за яким його зарахували як «козака Грицька Нечесу». Шукав також свої приватні листи до кошового Петра Калнишевського, записку кошового Івана Малашевича про перебування Запорожжя під протекцією кримського хана. Під назвою «Дела князя Потемкина» ці папери і нині зберігаються в Російському державному військово-історичному архіві.
Похід на Азов
Вивчав та використовував архіви Січі й відомий історик Д.Яворницький (за життя мав прізвище «Эварницкий»), хоча в своїй праці «Архивные материалы по истории Запорожья» (1886 рік) він зазначає, що згадуваний вже «архів Скальковського» йому не відомий, оскільки до нього «нема доступу».
Мене особисто зацікавив третій том «Історії запорозьких козаків» (видання «Наукової думки» 1993 року). А точніше – восьма глава, де знайшлися сліди і мого родового коріння.
«Весна 1695 року принесла запорожцям нові віяння, збудила нові почуття та покликала до високих подвигів», – пише Дмитро Іванович.
Саме в цей час молодий російський цар ПетроI бажає мати «отверзтими двері з Меотичного озера (Азовського моря)». А тому вчиняє «похід під турецький город Азов».
У османській Туреччині якраз відбувається зміна поколінь: старий султан виявляється «совершенно удавлен», на престол сходить його син, який, воліючи вести війну в Європі, надсилає кримському ханові «кафтан із голим мечем». Хан відмовляється йти на цісаря, оскільки в нього свої турботи – разом з усіма ордами він готується до азовської війни.
У середині квітня до гетьманської столиці Батурина, де керує Іван Мазепа, обраний на Коломацькій раді 25 липня 1687 року гетьманом, з’являється осавул Полтавського полку Микита Пляцький, який привозить на допит пійманих неподалік Вовчої ріки 25 азовських татарських «язиків». Вони зізнаються, що калмицький тайша Аюкай про азовський похід Петра доніс у Крим ще минулої осені. Тож застати зненацька татар неможливо. Далі на допиті йдеться про те, що Азов – це «три кам’яних города», які «обійняті» спільним земляним валом. (Ще у сімдесяті роки минулого століття, відвідуючи родичів на Дону, у місті Новочеркаську, мені довелося бачити залишки тих укріплень, про які нині нагадують лише рови – «сім сажень глибини»).
Зібравши ці відомості, гетьман Мазепа відправляє до Москви гінця. Головна новина: татари вже зібралися на кримській річці Салгир і от-от мають рушити в похід. З огляду на це, воліючи викликати в запорожців приязнь, гетьман надсилає до Коша подарунки – декілька штук сукна, 500 золотих та по 10 куф (одна куфа становить 40 відер) горілки на кожен курінь.
За даними академічної «Истории Украинской ССР» (т. 3, видання 1983 р.) козацьке військо на той час було важливою опорою гетьманської адміністрації. За Переяславськими (1659р.) та Московськими статтями (1665р.), тобто угодами, чисельність його становила 60 тисяч осіб. Згодом царська влада, вбачаючи для себе загрозу з боку козаків, на половину скоротила реєстр. Як складова частина російської армії, козаки підпорядковувалися цареві й керувалися його указами. Безпосереднє управління полками (городовими, а також «охотницькими» найманцями) було за виборним гетьманом, генеральною старшиною та полковниками.
Військо Запорозьке мало особливий устрій, оскільки головною військовою одиницею був не полк, а курінь, до якого входили кілька сот козаків. Найвища військово-адміністративна влада під час походів належала кошовому отаманові, який призначав полковників та виконував загальне керівництво військовими діями, підпорядковуючись безпосередньо не гетьманові, а головнокомандуючому царської армії, у складі якої діяли запорожці.
Отож, отримавши від гетьмана подарунки, Кіш відповів своєю увагою, надіславши до Батурина «для свого великого добродія» осетрини, яку виловили, певне, у Дніпрі (коли ми останній раз бачили цей дніпровський делікатес на прилавку, то вже інша річ). Разом із подарунками запорожці повідомляють про свої потреби: Кіш для походу не має достатньої «грошової казни», зброї та іншого «запаса».
«Викладаючи таке прохання, кошовий отаман Максим Самойленко Сергіївський (належав до цього куреня. – Авт.) і все запорозьке військо разом із тим запитували гетьмана про «науку і пораду», як їм у похід виходити, тобто полем чи водою, та де стати «пред світлі очеса» гетьманської вельможності», – пише Дмитро Яворницький.
Як відомо, армія царя Петра мала три напрями руху – йшла Доном, Волгою та Дніпром. Останнє військове угруповання очолював боярин Борис Шереметьєв.
Мазепа вирушив із Батурина 17 травня і вище Переволочної (поблизу Мишуриного Рогу) переправився на правий берег Славутича. Тут він об’єднався з експедицією Шереметьєва, і далі вже пішли «звичним трактом», щоб через місяць з лишком стати під татарським Кизикерменем.
«Одночасно, – пише далі історик, – з малоросійськими козаками йшли Дніпром на своїх чайках запорозькі козаки під началом кошового отамана Максима Самойленка». До нього Кіш очолював Петро Прима, який мав «замирення» з ординцями, однак у похід із ним козаки не пішли.
Окрім Кизикерменя на шляху до Азова стояло ще чимало татарських кріпостей, які належало «оволодіти боєм». Однак першою була ця фортеця, яку після шестиденного обстрілу було взято штурмом, а бей і «аги» (кількістю 10 чоловік) взято в полон.
«Після прийняття полонених та гармат боярин і гетьман мали «загальну раду», яка постановила «город Кизикермень зруйнувати, щоб у майбутньому супротивник ніякого пристанища не мав», – свідчить Д.Яворницький.
Далі запорозькі козаки обложили та взяли фортецю Мустрит-Тавань, після чого татаро-турецькі вояки, які обороняли Асламкермень та Мубереккермень, «кинули великі гармати напризволяще та втекли з майном у Крим».
Запорожці в цьому поході показали себе як досвідчені та сміливі вояки. Вони захопили чимало зброї та «ясирю і ще більше різної здобичі, яку склали у велику купу на острові Тавані і безобідно поділили проміж себе».
Завершивши підкорення цієї частини ханства, гетьман Мазепа та боярин Шереметьєв залишили декілька сот «ратних людей» і 600 запорожців на острові Тавані як охорону, а самі повернулися на Переволочну. «...Рушили на Січ і запорозькі козаки із своїм кошовим отаманом Максимом Самойленком, обтяжені здобиччю та великою кількістю полонених бусурман», – підбиває історик підсумок цього походу.
А загалом спроба Петра взяти Азов була невдалою. Молодий цар зміг «зруйнувати лише дві-три кріпосні каланчі». Як відомо, фортецю та місто було завойовано лише влітку наступного, 1696 року, після ретельної підготовки.
Таким чином, південне «вікно» у Європу було частково прорубано, однак ще майже століття Росія з допомогою козаків вела запеклу боротьбу, аби ствердити себе на цих рубежах.