Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Однак, що й казати, – нинішній Капрі та його корінні мешканці уже не ті, якими були на початку XX століття. Безумовно, не всі тут мають розкішні вілли чи палаци. Бо треба ж комусь усе те обслуговувати. Тож по дорозі до Природної Арки, вілли імператора Тіберія (про неї ще піде мова) я доволі довго з допомогою збільшувального об’єктиву відеокамери розглядав садиби пересічних капрійців. Немов ковдра з різнокольорових клаптиків розмістилися вони на 4-5 сотках на схилі гори. На крихітних городцях під лимонними, помаранчевими і абрикосовими деревами – грядки кабачків, помідорів, навіть картоплі (їй приділив особливу увагу, а потім в Україні продемонстрував знайомим садівникам-городникам: широколисті, високі стебла і, головне, – без колорадських жуків). Хоч і дещиця, але якась підмога для родини, бо на Капрі, кажу ж, дешевше, аніж 2 євро, нічого не коштує.
Здебільшого капрійці зайняті, звісно ж, у сфері сервісу. А в часи Коцюбинського поширеними були інші професії. Ірина Коцюбинська в нарисі «Тато» пише, що на присланих із Капрі картках було зображено жінок на осликах із кошиками фруктів на головах (так само вони тоді й валізи до готелів носили, ця жіноча професія йменувалася факіно), а чоловіків – у національних строях, які танцюють тарантеллу. І немов пензлем маляра написано в новелі «Сон» ось такий образок: «Од стіни до стіни заповнила вуличку в’язка колючого сіна на голові жінки. Мигнуло на мить підборіддя, кінчик рівного носа або вогонь чорного ока – і знов так само пусто і мертво в ложі вмерлої річки… Тиха поступ селянки пропала в спертім теплі… А з-за мурів огорожі дихає виноград холодками і висять великі цитрини, наче жіночі з пипками груди…»
Нині ж ні для кого заготовляти сіно, бо тут – ні кіз, ні коней, ні віслюків. Остання тварина, кажуть, зникла кілька десятиліть тому. А від прадавніх тутешніх занять лишилися хіба що виноробство і рибальство. Особливо вранці море довкола просто всіяне човнами і човниками рибалок. Бачив я їх, коли їздив до Блакитного гроту, за роботою зблизька: на барабан лебідки, прилаштованій на кормі, витягали з моря шнур, на якому, схопивши крючки, бились різнокольорові рибини. Але звернемося до листа Коцюбинського за 3 липня 1910 р. до дружини: «Ще з ночі рибалки закинули далеко в морі, на дно, глибиною 200-300 сажнів, довгий шнур, до якого прив’язані через 2 аршини шнурочки з крючками. В 6 годин ранку ми вже були в морі на 3 човнах. Було 10 рибалок. Вони почали витягати з води шнурок… Ось витягають в’юна, який довший за мене, а грубий, як дві людські ноги. Далі знов йде риба-чорт, вся червона, як корал, з великими крилами, як Мефістофель у плащі».
Щодо риболовлі є цікаві спогади сина актриси Марії Андрєєвої Юрія Желябужського, який зустрічався з Коцюбинським на Капрі під час усіх трьох його відвідин: «По обіді взимку йшли гуляти, а влітку спускались до моря, сідали в човен (всі роки один і той же, керований старенькими братами Джузеппе і Констанціо Спадаро) і пливли години на півтори-дві вудити рибу. Риба ловилась дрібна: схожі на смугастих в’юнів «віоли», «сперильони» з золотисто-жовтими поплавцями, строкаті «перкії» з блідо-фіалковими плямами на боках та інші – такі гарні, яскраво забарвлені, що коли їх впускали у велику аптечну банку, налиту свіжою морською водою, мимоволі всі, а найперше Олексій Максимович і Михайло Михайлович любувалися ними, як прекрасним букетом квітів».
Тобто, здавалося б, прозаїчне заняття Михайло Михайлович, як зазвичай, наповнював естетичним змістом. І ось у його лебединій пісні, незакінченій новелі «На острові», постане старий рибалка Джузеппе – виявляється, реальна особа із прізвищем Спадаро. Він вічно співає, «його не обходять сімдесят років ані чорний беззубий рот: він завжди одкритий в нього для пісні». Він співає, і перший «сміється до нього полатаним боком баркас. Потому осміхаються неводи і канати, стара парусина і поплавок, вудлища й весла». Він співає, фарбуючи човен. У Коцюбинського він не просто фарбує, а «малює спід барки на синє, яким буває море в полудні, позичає у хвилі зелене на облямівку і білить облавок подібно піні, що море мече йому під ноги».
Михайлові Михайловичу було напрочуд затишно серед цих людей – рибалок, виноградарів, скотарів. У листі до дружини за 1 липня 1909 р. пише: «Народ скромний, трохи суворий у звичаях (на цілому острові нема ні одної проститутки), чесний… Тут почуваєш себе, як у власному садку». Під час його вранішніх прогулянок жоден капрієць не дозволяв собі не привітатися з ним, як і з будь-яким чи то прийшлим, чи зайшлим. «Ось він піднявся, і червоний берет квіткою загорівся на синяві моря, – читаємо у «На острові». – З-поміж покручених лоз, капусти і фініків сяють до мене очі. – Buon giorno, signore!.. Ми стрічаємось вперше, але яке се має значення? Він витяг важку кирку з землі і, не встигши розігнути ще спину, обтерти чоло, ділить зі мною своє вдоволення й радість». І далі, йдучи повз садиби, письменник бачить «жилаві руки, подібні до лоз, бронзові обличчя, що вихиляються раз у раз, аби кинуть мені щире золото привітання: «День добрий… день добрий».
Коцюбинський радів ще й з того, що й в українських селах так само було заведено вітатися з будь-якою людиною, що минає обійстя. І вже сам невтаємничений незнайомець, відчувши до себе таку увагу, починає вітатися першим. У моєму рідному селі на Чернігівщині, до слова, і досі збережено таку традицію. А Михайло Михайлович, зачудований отими повсякчасними «добридень» і «добривечір» занотує в записнику: «Buon giorno» і «buona sera» так одкрито бряжчали, як золоті монети об мармуровий стіл». Вражала його не лише працелюбність, привітність капрійців, а й природне почуття гідності. Оксана Пахльовська в розповіді про українсько-італійські літературні зв’язки наводить переповіданий епізод, коли Коцюбинському на Капрі треба було відремонтувати взуття і він, шукаючи чоботаря, звернувся до перехожого: «Тут живе чоботар?» «Старий капрієць, вистромивши голову з підвального віконечка, сказав: «Тут живе не чоботар, тут живе синьйор чоботар!» «Стало незручно перед старим, якого я мимоволі образив, – згадував пізніше Коцюбинський, – але водночас і радісно за цього злидаря, що почуває свою гідність і відстоює її».
Хоч що кажіть, а достаток не робить людей привітнішими. Нині на Капрі вже не почуєш отих вітань щоразу, бо помешкання – здебільшого за високим камінним парканом, або за хай і візерунчастими, але – ґратами. А хвіртку можна відчинити, лише знаючи шифр кодового замка. Однак цьому є й пояснення: якщо в часи Коцюбинського про кожного приїжджого всі знали на острові (хоч уже й тоді він приваблював туристів з усього світу), то тепер, коли цих форістьєрів за сезон перебуває до півмільйона, хіба з усіма перевітаєшся. Гість, або клієнт, який оселяється в готелі, а тим паче – на віллі, – тут пошановуваний і досі. Якось у місті я зустрів молодика, який чемно привітався зі мною. Здивовано кивнувши, я вже потім згадав, що то офіціант із нашого готелю, який щоранку нам подає їжу до шведського столу. Але ось чи запросив би він мене на своє весілля, якби ми з ним познайомилися ближче, – не відомо. По всьому, що – ні. Бо нині – початок не двадцятого, а двадцять першого століття, бо нині Італія – не зубожіла країна, громадяни якої змушені були шукати кращого життя за океаном, як тепер українці в Італії. Бо нині, як, згадайте, розповіли наші заробітчанки, тут чітко дотримуються правил етикету, залежних від соціального статусу людини. І за 14 російських імператорських рублів Коцюбинський тепер уже не справив би білий костюм із фланелі, як це він зробив улітку 1910 року.
Зате він мав запросини на весілля садівника з вілли Горького, і ми тепер маємо змогу насолоджуватися в листі до дружини за 16 лютого 1912 року розповіддю про ту подію, сповнену неповторного гумору, доволі рідкісного в епістолярній спадщині письменника: «Наш садівник женився і запросив нас на весілля. Треба було йти. Купив я йому в подарунок краватку й пішов (знов з цілою нашою компанією). Весілля одбувалось в кав’ярні. Дві невеликих хати, з високими стелями в формі склепінь (арок), прибрані флагами і зеленню. Народу стільки, що нема чим дихати. Садовлять мене під стіну. Але так тісно, що якась дама (здається, прачка, бо має сильно червоні руки) половиною сидить мені на коліні і так гріє, що я ледве дихаю. Але терплю. Сусідка потішає мене, що їй теж погано сидіти, і кладе свою руку мені на коліно. Терплю, бо у нас починається з нею цікава розмова, всякі сплітки про гостей, наречену і т. інше. Два мандоліністи і скрипач безперестану грають. Починаються танці. Круглий гладкий звощик танцює тільки з своєю жінкою, танцює добросовісно, вірно. Але се не подібно до танців, бо дуже тісно. Наче раки в горщику киплять. Молода – суха і дуже негарна – весь час мовчки сидить в кутку. Обносять якимись сухими калачиками, печеними для економії вдома з 2 сорту муки. Вони сухі, кришаться, і скоро вся одежа у мене і волосся моєї сусідки в кришках. Якась стара жінка, літ 90, підтанцьовує і плеще в долоні. Рот завалився, наче од землетрусу, а в чорну шпару цікаво заглядають з одного боку ніс, з другого – борода. Вона зігнулась удвоє, але весела і жвава в своїй рожевій одежі і старинних великих ковтках. Починається тарантелла – і стара йде танцювати. Взагалі – це самий комічний номер. Європейські костюми так не підходять до тарантелли, що роблять танець смішним. Маленький кравець в чорній тужурці з круглими полами танцює з перекупкою помаранчів. Виймають з кишені брудні хустки од носа і, склавши косинкою, крутять над головою. Обносять вермутом (солодким вином). На таці, яку несе хитрий селянин, що радий, коли хто не хоче пити, стоять повні чарки, а ззаду ходить дівчина з повною пляшкою. Якісь двоє дівчаток 5-6 літ вже зовсім п’яні і просять монету. Виступає льокай з сінематографа і співає під музику у 18-й раз ту ж саму пісню захриплим голосом. Я питаю молоду, чому вона не танцює, а вона мені одповідає, що вона з кладовища. І справді, наш Луїджі наче викопав її з домовини. Так ми пріли і дивились на танці і пили вино до 11 години».
Звісно, і за тих часів не кожен набундючений пан – місцевий чи приїжджий – дозволив би собі відвідати таке, як на нього, – збіговисько сіромах. У тім то й річ, що горді капрійці, хоч і були злидарями, але отого синьйора не запросили б. А наш Коцюбинський, синьйор Мікеле, як бачимо, устиг зажити на Капрі шани і поваги. Хоч як йому було ніяково на тому весіллі, але мав терпіння і тактовність, відбувався жартами. Бо сповідував одвічну істину: шануй в людині людину, тоді й тебе поважатимуть.