Ґуль від рекордів не буває
Якщо перефразувати відомий вислів, то він може бути таким: нема рекордсменів у своїй Вітчизні. Так принаймні чомусь складається доля багатьох українців, чиї таланти в кращому разі відкривають у чужих землях, а в гіршому – вони так і залишаються невідомими. На жаль, це можна сказати і про неймовірні досягнення харків’янина Миколи Фуценка.
– В Україні мало хто знає, – Микола розкладає переді мною на столі дипломи з іноземними гербами, – що 2002 року кореєць Хур Най Джин встановив рекорд із безперервного жонглювання м’яча головою. Протримався він 7 годин і 17 хвилин.
– І що, від такої неймовірної кількості ударів на голові ґулі не вискочили і мозок не розтрясло?
– Нічого такого, на щастя, не сталося. А своє досягнення він почав афішувати і заявив, що до чемпіонату світу в Ногано його рекорд ніхто не поб’є. Мене це зачепило за живе, і я кинув йому виклик. Подивитись на претендента Хур Най Джин поїхав не один, а з цілої юрбою телевізійників. Перші дві-три години, мені про це потім розповідали уболівальники, корейці поводилися спокійно і показували, що мене вони не бояться. А на шостій годині захвилювалися. Я, звичайно, цього не бачив. А коли зупинився, просто взяв м’яч обома руками і подивився на циферблат – з’ясувалося, я «перебив» Хур Най Джина на дві хвилини. Не знаю, чи повідомили їхні ЗМІ народу таку інформацію, а чи притримали її на потім, а наші про це не сказали жодного слова. Прикро, але Україні мої рекорди не потрібні. І хоча я їх роблю не заради матеріальної винагороди, ні Київ, ні Донецьк моїми пропозиціями не зацікавились. І замість того щоб прославляти Хрещатик чи вулицю Артема, я став набивати м’яч на Арбаті і Садовому Кільці.
– Вас запросив Лужков?
– Ні. Але восени 1997 року йду я Садовим і набиваю м’яч. До кінця маршруту залишається якихось 200 – 300 метрів (весь маршрут – 16150 м). Несподівано підходить до мене якийсь москвич і бере за плече: «Молодець!» Відповідаю: «Якщо я молодець – не заважайте». А потім з’ясувалося, що це мер Москви зацікавився моїм спортивним кроком.
– Миколо, серед ваших дипломів є грамота від Книги рекордів Гіннесса. Як ви її заробили?
– Звичайно, головою, тільки в іншій номінації: «максимальна кількість набивання м’яча упродовж години». У мене вийшло 7153 рази.
– Розумію, що в здоровому тілі – здоровий дух. Але відкрийте секрет, як у вас усе це виходить? І чому практично всі свої рекорди ви встановили восени?
– Можливо, тому, що народився у вересні (жартує). А якщо серйозно, то з м’ячем я дружу з дитинства. Але, і напевно це добре, до спортивної школи я не потрапив. Футболом займаюся для душі. І, до речі, роботу вибрав, пов’язану зі спортивним інвентарем. До дня народження сина Андрія підібрав для нього найкращий подарунок – футбольний м’яч. Щоправда, синові ще не виповнилося двох років, але до м’яча він тягнеться з бажанням.
– Що ж, нових рекордів у Новому році.
– А я сподіваюся присвятити їх Україні.