Багатий той, хто віддає
Якби все, чого так прагнув Альфред Нобель удалося, – Михайло Горбачов і Вінстон Черчель збідніли б на мільйон доларів, бабуся-Європа не затівала б «великого прання з динамітом», а шведська королівська рада не переймалася б проблемою: «Куди подіти гроші?» Нобель мріяв про тургенівську жінку бальзаківського віку з манерами від Гі де Мопассана, ходою Сари Бернар і замашками продавщиці квітів на Мон-Мартрі. А поки він мріяв, його дружина зібрала речі й пішла до математика... А ще інженер Нобель мріяв стати письменником. Його вчителями були Шеллі, Шекспір і Гюго. І саме вони навчили його не вести щоденників і не писати романів. Крім того, Ельфу-Альфреду (так його називала мати) хотілося жити в передмісті Стокгольма. Але вітчизняне повітря, соціалізм, феменізм і газети були йому протипоказані. І мабуть через те, що Альфред Нобель вважав себе великим грішником, його попередником був чернець Бертольд, а послідовницею – мати Тереза...
Усе це почалося з того, що 1837 року син цирюльника Нобіліуса прогорів на еластичних тканинах і втік від кредиторів до Росії. Там його зустріли із розкритими обіймами і запропонували взятись за виробництво мін. Нове місце забезпечило Еммануеля Нобеля (з цього часу його прізвище покоротшало) чималими достатками. І він перевіз до Петербурга всю свою родину. І чотирирічного сина Альфреда. Через часті хвороби хлопчик мало виходив на вулицю і виростав у затишку домашньої бібліотеки. Його першими усвідомлено прочитаними книгами були французькі романи та англійська поетика. Юний Альфред намагався щось писати, навіть друкуватися. На жаль, почуття реалізму і відповідальності за те, що він робить, прокинулися в Нобеля раніше за його метричну дорослість. Він залишив літературу і захопився хімією. Зінін, Менделєєв, Петрушевський – ці імена не сходили зі шпальт газет. Їхній досвід сприяв накопиченню знань. І з їхньою допомогою Альфред мріяв спокутувати свою вину перед родиною (під час одного із дослідів у їхній домашній лабораторії вибухнув нітрогліцерин; вісім осіб, серед яких і молодший брат Альфреда – Емануїл, загинули).
За неймовірну силу винайденої ним вибухівки, Альфред назвав її динамітом (в перекладі з грецької «сильний»): «Ця речовина принесе чимало користі. Але ж, скільки жахливої руйнівної сили приховано в її заряді!» Трохи пізніше Нобель скаже, що він усе своє життя мріяв створити таку зброю, застосування якої стало б неможливим: «Що б усі гармати з обслугою відправити до музею, а то й подалі!» Тієї ж думки були і творці ядерної бомби... Інженер Нобель (тоді це звання було значно вагоміше) не бажав працювати на війну і не дозволив французам і німцям стати монополістами винайденого ним бездимного пороху і динаміту. Цю «образу» німці проковтнули, а французи звинуватили Альфреда в «злодійстві» і порушили проти нього кримінальну справу. Що ж до Америки, то нині янкі борються із розкрадачами своєї інтелектуальної власності, а сто тридцять років тому вони й самі були б не проти «підловчитися».
Боротьба з піратами відвертала увагу Нобеля від досліджень і звела нанівець його особисте життя. Злі язики називали його відлюдним, холодним, недовірливим і подейкували буцімто він – власник 93 заводів, король каспійської нафти, і що російський Рокфеллер симпатизує соціалістам. Його спартанський спосіб життя і співчуття до робітників також породжували різні балачки. Але ж які далекі вони були від істини.
Так, Нобель заявляв: «Я сподіваюся на те, що цей порочний світ очиститься і уквітчається червоними трояндами». Створення нормальних умов для робітників було для нього своєрідним детонатором для спонукання людей до віддачі. Так, він був небалакучим і не кожного вважав своїм другом. Але, коли його француженка-куховарка вийшла заміж, Альфред подарував їй 40 тисяч франків і напередодні весілля свого секретаря Салмана подвоїв йому платню. Друзям він не відмовляв: «Багатий не той, у кого багато, а той, хто щедро подає!» А нелюбов до багатства, на думку Нобеля, було не найтяжчим його гріхом, значно меншим за гординю. Так, на численні пропозиції видавців – опублікувати свою біографію, він казав: «Я не господар ринку. Навіщо мучити читачів безглуздими розповіддями? Це доля – злочинців і артистів. А у мене бракує часу навіть на роботу!»
Робота була його насолодою. А жінки… Вони звертали увагу на стрункого, елегантно одягненого і дотепного джентльмена. Але стосунки з ними не складалися. Його перша наречена померла ще до заручин. Смерть коханої так вразила Альфреда, що він на двадцять років відмовився від «амурів». У сорок три роки в житті Нобеля з’явилася австрійська графиня Кінскі. Лише на тиждень. Через сім днів пані втекла до колишнього нареченого у Відень. Два роки по тому доля звела Альфреда з 20-річною продавщицею квітів Софі Гесс. Нобель подарував їй паризьку квартиру, а вона наказала покоївці називати себе мадам Нобель і проговорилася: «Нас пов’язують лише фінанси». Друзі запропонували Нобелю розвіяти смуток у театрі. Він пішов на прем’єру і закохався там у Сару Бернар. Із букетом хризантем Альфред Нобель прибіг за куліси і запропонував їй повечеряти. Через дві години Сара відкрила «російському шведу» свою таємницю: «У мене син-підліток. Я навіть не пам’ятаю від кого». А він відповів: «Мені потрібна жінка для створення домашнього вогнища». Сара погодилась і… поїхала на гастролі до США. Мати втішала Ельфа-Альфреда: «Я знаю про неї. Вона велика актриса. Одружившись із нею, ти отримав би богему і загубив би життя. Особистість акторів виткана з ролей, зіграних ними на сцені. І в основі цих особистостей лежить щось аморфне. Через це їх і не дозволяли ховати на цвинтарі». З часом Сара повернулася до Парижа, однак Нобель сів на поїзд і поїхав до Італії.
10 грудня 1896 року, через рік після свого відомого заповіту, Альфред Нобель сказав секретареві: «Я ще владний над самим собою. На голові моїй корона. Але, вона все тугіше стискає мою голову... Що це? Старість, хвороби, самотність... Я нажив незліченні багатства. Надійшов час повернути все це людям!»