Дарування з умовою
Останнім часом пенсіонер Михайло Семенович Л. частенько замислювався над тим, як йому жити в старості, адже вийшло так, що зостався зовсім один. Щоправда, були родичі, але колишньому водієві, якого «знали всі – від Воркути до Камчатки», якось було ніяково звертатись за поміччю: був людиною гордою, яка звикла розраховувати лише на себе. Ці обставини варто, гадаю, взяти до уваги, коли йтиметься про зовсім буденні речі, – вимагання суддею хабара та ті мотиви, з яких Михайло Семенович йому відмовив.
Але перш ніж дійти до цього «епізоду», перегорнімо сторінки життя колишнього дальнобійника, який після багатьох років поневірянь остаточно, як казав він, осів у Києві. Як фронтовик, учасник війни, він отримав однокімнатну квартиру. Зрештою, як потім з’ясувалося, це було його єдине надбання. І коли відмовили обморожені ноги, зрозумів: треба або йти до інтернату для престарілих, або віддати цю квартиру, скажімо, племінниці Наталі М. Тобто подарувати, але з умовою, що та догляне старого.
Племінницю, як розуміє читач, не треба було довго вмовляти. Перспектива отримати у дарунок житло у столиці була аж надто заманливою. Тому Наталка не мала сумнівів, що договір з дядьком вигідний обом. Адже саме квартира довела Михайла Семеновича до банкрутства: пенсії, коли сплачував за комунальні послуги, газ, електрику та телефон, а потім купував ліки та дешевенькі харчі, ледь вистачало.
Аби все було «по закону», Михайло Семенович звернувся до нотаріальної контори. Після штовханини з такими ж «незахищеними громадянами», записування у чергу, відслідковування під дверима, аби не проскочив якийсь «блатний» (все це стоячи), пенсіонер зрештою дістався стола, за яким оформляли документи. Тут все робилося швидко, чим Михайло Семенович був дуже задоволений. Аби не затримувати чемну та догідливу нотаріуса, підписував папери, майже не читаючи.
Щоб не було клопоту з тлумаченням цього «факту», дозвольте цитувати текст судового рішення: «Позивач (тобто Михайло Семенович Л. – Авт.) звернувся з позовом до відповідачки (тобто племінниці Наталії М. – Авт.) про визнання договору дарування квартири недійсним... Вищевказану квартиру він подарував відповідачці у зв’язку з тим, щоб вона за ним доглядала. Однак відповідачка ніякої допомоги не оказує (так у тексті судового рішення – Авт.). Враховуючи вказане, позивач вважає, що уклав вищевказаний договір дарування внаслідок помилки, в зв’язку з чим просить його визнати недійсним».
Звичайно, помилки є помилки, але ця була, так би мовити, з умовою. «Сам позивач, – читаємо далі рішення суду, – підтвердив той факт, що пішов до нотаріальної контори добровільно, з метою укласти договір. Позивач також не оспорює, що підписав договір дарування».
А що було далі?
Далі Михайло Семенович повернувся додому та став чекати благ, які мали впасти на нього від племінниці. Але благ не було.
Розслідуючи цю справу, автор (та й, певне, і читач) волів би передусім зрозуміти: чи це справді була звичайнісінька афера, за якою старого «кинули» на власне житло, чи так уже склалося, що у нашому суспільстві, якщо треба, то всі стають проти беззахисної людини – від нотаріуса до найвищого судді, аби отримати з цього свій зиск? У розмові з автором цих рядків Михайло Семенович наполягав на тому, що просто не звернув уваги, що є різниця між «звичайною» угодою та даруванням з умовою догляду до старості. Коли домовлялися з племінницею, це розуміли «само собою». Бо навіщо старому «за так» віддавати своє житло?
Однак «само собою», як з’ясувалося, розумів лише пенсіонер. Інша сторона діяла зовсім інакше. Ліки племінниця не купувала, про харчування і мови не було, як, зрештою, і про елементарний догляд. Про старого після підписання договору всі немов би забули. Він спробував нагадати про себе, але отримав такого відкоша, що деякий час навіть не наважувався підходити до телефону.
Минуло чи не півроку, аж поки Михайло Семенович зрозумів, що помилився, вчиняючи дарування. Тож пішов до нотаріуса, аби «все скасувати». Та нотаріус і слухати не хотіла – подарували і досить! Минуло ще місяць чи два «холостого» ходіння по інстанціях, аж поки потерпілий не опинився в суді.
«Суддя К. (скорочення моє. – Авт.) повівся як шахрай, – написав згодом пенсіонер у своїй заяві. – Вимагав з мене долари майже 2 роки, аж поки не заспокоївся».
Отут і згадаємо про вдачу колишнього колимського шофера. Ні «прозорі натяки», ні тиск, мовляв, опинишся на вулиці, якщо будеш опиратися, на нього не діяли. Він вперто доводив своє: це було помилкове рішення. Якщо йти за буквою закону, то варто згадати про роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а точніше, п. 11 постанови «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними». Вона тлумачить, що «під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб’єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на його волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була укладена». Слід додати, що вища судова інстанція роз’яснює також, що помилка при цьому повинна мати «істотне значення».
Таке «істотне значення» лежить саме у розумінні МОТИВІВ угоди. Михайло Семенович ніколи, за його словами, не пішов би на дарування квартири, аби не знав, що є при цьому певні умови – довічний догляд. Це і є той мотив, на який мав зразу ж звернути увагу суд та й скасувати неправильний, нечесний договір.
Довелося-таки поламати голову, перш ніж з’ясував, що за скромною племінницею, якій так довіряв пенсіонер, стоїть доволі досвідчений юрист, який «має доступ» до найвищих сфер нашої Феміди. Це він уладнав так, що нотаріус «не помітила» різниці між даруванням квартири «просто так» і даруванням з умовою довічного утримання. Але ось що цікаво. У довідці, яку надала нотаріальна контора, повідомлялося, що у той період, коли Михайло Семенович Л. звертався з укладанням договору про дарування, «відчуження квартири за вказаною адресою не оформлялося». Іншим словом, підстраховуючи себе, нотаріуси не внесли непевний договір до реєстру, що вже ставить його за межу легітимності. А отже, такий договір мав би бути скасований.
Та сталося не так, як вимагав закон, бо юристи вже домовилися, що «все буде гаразд» (і тоді суддя «заспокоївся» – Авт.). «В судовому засіданні було встановлено, – читаємо рішення суду, – що договір дарування був укладений належним чином, з дотриманням вимог закону, добровільно з боку позивача».
У тому вся й річ, хотілося б наголосити, що Михайло Семенович знав, з чим іде! Якби племінниця чи будь-хто намагалися силоміць затягнути старого на підписання заздалегідь невигідного договору, за яким він втрачає квартиру, то зробити це було б принаймні складно, а то й неможливо. «З пояснень позивача видно, що протягом тривалого часу він обговорював питання про те, як краще розпорядитися квартирою», – значиться вже у рішенні апеляційної інстанції, яка вслід за районним судом чомусь відмовляє пенсіонерові у задоволенні, здавалося б, справедливого позову про визнання угоди дарування недійсною.
Не було скасоване це рішення навіть найвищою судовою інстанцією. «Підстав для задоволення скарги заступник голови Верховного Суду України П.І.Шевчук не вбачає», – читаємо у відповіді на скаргу пенсіонера (лист №6-3057101 від 23 квітня 2001 року).
З того часу він вже нікуди не звертався. Мабуть, вирішив, хай воно буде так, як є. Нещодавно автор зателефонував, аби дізнатися, як здоров’я Михайла Семеновича.
– Його вже нема, – холодно поінформували з протилежного боку, прискіпливо з’ясувавши, з ким мають справу. – Він помер.
– А як же квартира?
– Вона продана.
Що до цього додати? Не знаю. Можливо, риторичне запитання: а чи можемо ми, громадяни України, бути згодними з тим, щоб саме іменем України вчиняли такі «справи»?