«Булат» хронічних проблем не розв’яже
Влітку цього року засоби масової інформації повідомили про те, що заступник міністра оборони України В’ячеслав Кредісов прийняв від державного підприємства «Завод імені Малишева» сімнадцять модернізованих танків Т-64 БМ «Булат». Ці машини поповнили танкові підрозділи. Як зазначалося, в рамках реформування армії. Тобто «Булати» мають підвищити якісні показники ударної сили Сухопутних військ. Не перелічуватиму тактико-технічні показники модернізованого Т-64 – хай повірить читач на слово: машина справді вражає.
Це добре, але недостатньо. Для надійності війська нам потрібні високоточні засоби протиповітряної оборони, тактичні ракети, бойові літаки, сучасні кораблі, а також відповідні засоби розвідки, зокрема й космічної. Але насамперед йдеться про великі гроші, з якими в державі хронічна проблема.
Тоді ж як ми реформували Збройні сили протягом останніх 14 років? Скорочували кількісний склад армії, відповідної наукової бази, інфраструктури. І робили це, до речі, неефективно. Тобто переробляли плани реорганізації та скорочення війська відповідно до свого бачення проблеми кожним із міністрів оборони (а за 14 років їх було семеро, причому Олександр Кузьмук двічі «входив у річку») та їхнього оточення. Наприклад, спочатку перейшли на тривидовий зразок Збройних сил, потім на чотиривидовий і нині ППО знову зарахували до складу Повітряних сил, тобто авіації. В організаційні директиви вносилися зміни. Так, скажімо, підрозділ скорочується – когось з офіцерів звільняють у запас, хтось готується до переїзду в інші частини, матеріально-бойові й технічні засоби здають на склади. І тут приходить новий міністр… І замість реформування – знову формування. Таке траплялося, скажімо, з частинами ППО, що дислокуються в районі Василькова (йдеться про винищувальну авіацію, радіотехнічну та зенітно-ракетну частини). Від реорганізації зі знаком мінус потерпали передусім офіцерські кадри. У більшості випадків добрі професіонали, що звільнялися з армії, думали: голова на плечах є, руки є, тож був би дах над головою – можна працювати. А даху свого якраз і не було. І з’явилися в армії 47 тисяч безквартирних офіцерів, і таких, що потребують поліпшення квартирних умов. Нинішній міністр оборони Анатолій Гриценко, який дуже ретельно опікується житловою проблемою, наприкінці жовтня запевнив, що цього року буде здано 6400 квартир для військовослужбовців. Витримуючи такі темпи, протягом кількох років можна було б позбавитися головного болю через квартирні черги. Але ж факти – річ уперта: цього року здано лише 2,5 тисячі квартир.
Серйозного удару по авторитету армії останнім часом завдала так звана показуха. Адже військо налаштовували на елементарне крокування для парадів і оглядів. Відсутність справжньої бойової підготовки призводила до того, що навіть ракетні пуски виконували дилетанти. Про це свідчать і нещодавні танкові стрільби із людськими втратами у «Десні».
Сьогодні ми із задоволенням відзначаємо: знову почали діяти ракетно-артилерійські полігони «Чауда» та «Дівички», на повну силу працюють навчальні площі «Десни», «Яворова» та «Широкого Лану», знову нищать бомбами позиції умовного «супротивника» літаки армійської авіації Су-24 і Су-25.
Гадаю, інтенсивність бойової підготовки слід підвищувати передусім в Сухопутних військах – частинах швидкого реагування та основних сил оборони. Водночас треба обов’язково враховувати такі фактори, як скорочення термінів служби для строковиків, збільшення в армії кількості контрактників, які працюють на посадах солдатів, сержантів і старшин. Вони мають добре розуміти: виконання службових обов’язків повною мірою – їхня постійна робота.
Нині військовослужбовці-сапери знешкодили понад 460 тисяч бомб, артилерійських снарядів, мін, інших вибухонебезпечних предметів. Вони беруть участь у захисті мостів і гідротехнічних споруд під час льодоходів, рятувальних робіт. Наприклад, у період повеней на території Закарпаття особовий склад підрозділів інженерних військ розчищав русла рік і дороги, змінював дамби, відкривав дренажні траншеї, розбирав завали. Військовослужбовці інженерних підрозділів налагоджували мирне життя в Анголі, державах колишньої Югославії, Лівані та Республіці Ірак.
Нині багато хто ставить собі запитання: чи це та армія, яка нам потрібна? Але 14 років замало, аби дати ствердну відповідь. Тож правильніше буде сказати, що наше військо нині на марші, на вишколі, у процесі модернізації.