Українська Мадонна поміж нас
П’ятирічна Даринка увесь день, либонь, бігала до воріт виглядати бабусю Любу, яка пообіцяла онучці привезти із Києва багато всіляких гостинців. А запросили її до столиці на Всеукраїнський творчий конкурс «Українська Мадонна», який цьогоріч уже вшосте проводив Міжнародний благодійний Фонд Святої Марії. Долучилися до нього Постійна комісія Київради з питань гуманітарної політики, Головне управління соціального захисту населення, Управління культури і мистецтв КМДА, Національна Спілка журналістів. У конкурсі на кращий журналістський твір про жінку-сучасницю взяло участь близько ста працівників мас-медіа з різних регіонів України, 25 із них журі визнало переможцями у різних номінаціях як-от: «Віра – дорога до храму», «Любов до України», «Зірки України».
Одна за одною на сцену Театру оперети піднімалися такі милі, красиві, величні жінки-матері, сестри, кохані, бабусі. І кожна – Мадонна, з якої можна писати портрети. Олена Устименко із Полтавщини будує церкву, Катерина Огреба із Поділля засіває землю (фермер), киянка Лідія Українець, знаний офтальмолог України, повертає людям зір, Євдокія Федорченко працює лісничим на Прикарпатті, а Тетяна Кремешна, голова жіночої фундації «Олеся», опікується дітьми-сиротами. Цієї почесної нагороди удостоїлася також народна артистка України Євдокія Колесник і дуже з того пишається, Ніна Бірченко – професор Національного університету «Київський політехнічний інститут», Олександра Павлік – мати народного артиста Віктора Павліка.
...Бабуся Люба – Любов Іванівна Данильчук із села Рудка на Хмельниччині – почувалася у такому товаристві ніяково. Усе не знала, куди сховати покручені, порепані, наче по них трактори з плугами ходили, руки. І говорила у мікрофон не дуже сміливо, мружила очі, коли до неї наближалися телекамери. Але не забувала при всьому цьому поправляти на голові квітчасту тернову хустку – жінка хоче бути чепурною і в 20, і в 77 років. Саме стільки виповнилося Любові Іванівні. Троє дітей вивела у світ, тож сподівалася, що на старість бавитиме онуків і тішитиметься з того. А їх у баби Люби аж семеро. Та доля простелила їй під ноги таку тернову стежку, що й спочити ніколи. Для своїх онучат вона нині і бабуся, і мама, й тато. Коли померла донька Женя, семеро сиріт притулилися до її грудей. Їхній батько змахнув сльозу, та й одразу подався шукати щастя у світи. Тож бабуня голубить кожного з них: з тим учить віршик, з тим малює, розв’язує задачки. А найменша Даринка понад усе любить казки.
– Інколи доводиться навіть співати і танцювати, – просяяла беззубою усмішкою. – Діти є діти: коли слухняні, а коли й бешкетують. Та для мене найголовніше, аби здорові були. Маю вивести їх в люди.
– Сподівалися, що на старості літ величатимуть вас Мадонною?
– Що ви! Я не звикла до такої пошани. Яка вже з мене Мадонна? Хоча слово красиве, царське. Мені рук ніхто з роду-віку не цілував, а тут тиснули усі підряд, – і знову не знала, куди їх сховати.
Скільки їх таких Мадонн по нашій Україні – маленьких, висохлих, сивих горлиць, які на своїх тендітних плечах тримають велику державу. Їхня материнська любов, ласка – це ті нев’янучі крила, які несуть нас через віки – і президентів, і олігархів, і поетів, і музикантів, і хліборобів, і сталеварів. Усі ми діти своєї матері – найріднішої, найдобрішої, найніжнішої. Тож шануймо жінку щодня і щомиті, а не лише в святкові дні. До цього закликали у своїх піснях артисти, які своїм мистецтвом вшановували українських Мадонн.
Мені дуже приємно, що з-поміж журналістів, яких вітали водночас з героїнями їхніх матеріалів, була авторка «Вечірки» і моя однокурсниця, ведуча радіопрограми «Світ розмаїтий» Валентина Давиденко.