Блаженний струм натхнення
Коли після сорока прожитих років раптом починає писати картини селянин, а через десятки літ із такого ж віку не уявлятиме свого життя без малярства його донька, котра ніколи не тримала в руках пензель, мимоволі подумаєш, що земне буття Господь дарує кожному й для того, щоб свого часу осяяти дивами.
Мітки істини
У дитинстві знайома школярка їй не повірила: «Шофер? Ні, у нього вигляд як у інженера…». Одяг, у якому Ольжин батько походжав у вихідні в центрі Красилова, інший образ свого власника викликав не випадково. І хоч в уяві тієї дівчинки це мало відтінок лише соціальний, шосте дитяче чуття вгадало щось глибинніше. Те, чого не міг тоді розпізнати в собі і сам Андрій Селих. Бо пристрасть гарно одягатися (речі на трофейній машинці «Зінгер» він шив власноруч) була тільки дорожнім знаком на його шляху до себе істинного. Він носив по неділях святкову білу сорочку – ніби чистий аркуш, на якому хтось із небес мав повідомити йому щось дуже важливе. Наче заґрунтоване білилами полотно, готове будь-якої миті зафіксувати цю новину в барвах. Істина про нього розкидала по його долі свої небуденні мітки. То він, копаючи траншею під фундамент свого будинку, натрапив на скарб: глиняний глечик срібних монет і пляшку горілки ще царських часів. То, видобуваючи зі свого акордеона безшабашні танцювальні ритми на весіллях, удома годинами імпровізував загадково-сумні мелодії – мовчки, не зронивши і слова. А трапилась нагода супроводжувати в товарняку колгоспних телят до Ленінграда, то найперше, що він зробив, прибувши в місто білих ночей, – одразу попрямував до Ермітажу. А з пітерських магазинів, крім дрібних гостинців, привіз додому полотно, купу фарб і пензлів. І після сорока прожитих літ цей селянин із двокласною освітою, великим лантухом турбот про сім’ю (ростив із дружиною трьох дітей) і без жодного натяку на хоча б один урок живопису раптом почав писати олією картини.
На одній із них («Зимовий сільський пейзаж») вселенський мельник просіяв на Землю небесне борошно якраз тоді, коли холодні вітри диктували жорнам борошно земне. Такі, як на цій картині, крилаті дерев’яні млини сьогодні, немов бабці й дідусі, відірвані від родин і зібрані у притулку для самотніх, перемелюють хіба що зацікавлені погляди й репліки відвідувачів музеїв під відкритим небом. Та хліб, як і тисячі років тому, усе ще проростає із землі. І ніякі надсучасні технології не змінили колір борошна – воно і досі схоже на сніг. Оцю небесно-земну життєдайну білу сутність буття і відтворив селянин із Хмельниччини Андрій Селих. Його «Зимовий сільський пейзаж» пронизує мене тим же відчуттям, яке виникає перед полотнами Пітера Брейгеля: ніби десь згори хтось спостерігає при цьому і за мною. Таке враження, що, кидаючи з якоїсь високості погляд на сюжети своїх картин, художник бачив перед собою і тих, хто розглядатиме ці шедеври через століття…
Колір-сват
Так само здалеку, але вже в протилежному напрямку, крізь діоптрію в кілька десятків минулих літ, київська художниця Ольга Кравченко вдивляється в риси батькової особистості. І вони виринають в її душі набагато виразніше й чіткіше, ніж тоді, коли Андрій Селих був поруч найріднішою людиною і водночас відстороненим незнайомцем. Бо й за межу Вічності, яку батько несподівано переступив у сорок вісім років, він відійшов загадковим і незбагненним.
Ні, Ольга не простоювала перед його картинами, фіксуючи в пам’яті кожен доторк пензля до полотна, не змішувала фарби, шукаючи нових відтінків. Цікавіше вигадувалися перед дзеркалом капелюшки із тюлевих накидок та маминих хусток і мріялося про наряди, яких не було за що придбати. Але навіщось скупила в 9-му класі, книжку за книжкою, усі десять томів «Школи образотворчого мистец-тва». І чомусь саме кольору відвела роль свата у своєму щасливому заміжжі: Ользі й досі здається, що якби не вдягнула вона, першокурсниця філфаку Київського держуніверситету, свого найулюбленішого бірюзового светра, студент-філософ Леонід Кравченко з першого погляду в неї не закохався б…
Коректор республіканських (дитячого, а згодом молодіжного) журналів Ольга Кравченко сміливо експериментувала з модою, перекроюючи і перешиваючи свій гардероб за прогнозами польської «Кобєти» і польотами власної фантазії. Хтось називав її стиль авангардним, а мені згадується своє відчуття, коли, вкотре побачивши цю яскраву жінку в коридорах тодішнього видавництва «Молодь», подумала: «Як художньо вона одягається…». Ольга на роботі щодня змітала з чужих рукописів павутиння граматичних помилок. В образі чарівної дружини і турботливої матусі причепурювала родинне гніздечко. Захоплено слухала вірші, зустрічаючись із подругою, – відомою поетесою Світланою Йовенко. А сама собі кутюр’є й манекенниця, ходила київськими вулицями, немов по безкінечному подіумі, навіть не здогадуючись, що він не тільки виокремлює її серед інших, а й веде до… Імені. Але не у світі моди.
«Несподівана і приємна зустріч із художницею питомо-непомильного смаку, гарною колористкою. Який дивний баланс між декоративністю та імпресіонізмом. У всьому проступає майже французька делікатність і разом з тим тверда переконаність у своїй правоті». Якби ці слова мистецтвознавця Дмитра Горбачова не потрапили Ользі на очі у призначений долею час, а випали із колоди перетасованих подій і дат, вона запитала б: «А про кого це?» І нізащо б не повірила, що стосуються вони саме її. Як більш ніж дивною здалася колись їй, котра ніколи не тримала в руках пензель, і порада знайомого художника: «А ти намалюй». Це коли розповіла йому про вражаюче кленове листя в сяйві ліхтаря, яке побачила вночі за вікном старовинного готелю у Клайпеді. Так можна порадити людині власноруч пошити черевики, уподобані в магазині. Але той клайпедський краєвид – «Осіння ніч у готелі» – Ольга все ж написала. Через десять років. Тільки квадратну віконну раму на картині заокруглила. На відміну від російського поета Павла Когана, котрий з дитинства «не любил овал и угол рисовал», вона уникала різких геометричних ліній на полотні, як і конфлікт-них ситуацій у житті. Бо характер має м’який і може порозумітися з ким завгодно.
Коли озвався генетичний будильник
Мама потім скаже, що свій образотворчий хист донька отримала разом з картиною в підземному переході на Хрещатику. Молоді художники продавали там свої роботи, і одна з них – якийсь модерновий будяк у білій рамочці – зупинила біля себе Ольгу і не відпускала. Ціну за неї авторка назвала невелику, але грошей при собі Ольга не мала. Запитала художників, коли вони будуть тут наступного разу, щоб купити уподобану розкішну річ. І почула у відповідь: «Першу картину першого дня нового року ми даруємо…».
А найголовнішим доленосним дарунком стала для Ольги Кравченко несподівана зустріч із відомим живописцем Віктором Зарецьким. Він стояв на березі лісового ставка у Кончі-Озерній поруч з її чоловіком, коли вона вийшла з води із засмагою морської русалки (тільки-но повернулася з кримського відпочинку) і хвилястим пшеничним волоссям польової. Ці ознаки непересічної вроди в поєднанні з природністю і м’якою жіночністю митець миттєво приміряв до полотна на підрамнику…
Спочатку Ольга побачила в кількох начерках олівцем своє обличчя, потім силует. А її портрет на повен зріст, написаний олією у стилі модерн, з’явився пізніше. На прохання художника Ольга на все літо залишила вечірню сукню і шкатулку з прикрасами, які й «позували» йому, коли довершував твір уже наодинці.
Зарецький писав Ольгу, вгадуючи її образ, а вона вдихала кожне слово, слухаючи одкровення про його непросте життя, про незабутню покійну дружину Аллу Горську, про художників, котрими він захоплювався, зокрема, улюбленого австрійця Густава Клімта. Випадкове знайомство в Кончі-Озерній переросло в дружбу. І, як каже Ольга Кравченко, Віктор Зарецький так потряс її своєю творчістю і перевернув душу, що жодного сучасного художника вона ще не сприйняла на такому рівні й донині.
А з чим порівняти відчуття, з яким Ольга просиналася вдосвіта і засиджувалася за північ, а з роботи не йшла додому, а бігла, і, не переодягаючись, відразу ставала за мольберт? Щоб не промайнула мить, коли блаженний струм навіть не натхнення, а якогось провидіння проймає душу, пульсує по руці від кінчиків пальців і оживляє полотно такими радісними барвами… Може, це зрівнянне із сяючою підлогою з її сну, що плавно продовжувалася з кімнати у яскраву жовтогарячу вулицю? Загадкові кольорові сюжети, часто із прикметами далеких століть, заселили її сни відтоді, як вона, прокинувшись від заведеного кимось генетичного будильника, так само, як і батько, після сорока прожитих літ вже не мислила свого буття без замурзаного фарбами довкілля і заведених у рами все нових і нових власноруч створених картин. Коли ж ловила у пам’яті обожнюваний фіолетовий колір маків, що росли у її дитинстві, і плекала на полотнах інші намальовані квіти, хіба щоразу не знайомилась при цьому і сама із собою? У своєму найдорожчому спогаді Ольга – п’ятирічна дівчинка із солодкими від черешень устами, що засинає на ґанку бабусиної хати, набігавшись по двору, застеленому живим споришевим килимом, увібравши за день очима все розмаїття барв у саду і на городі. Бабуся наливає у кухлик тільки-но видоєне молоко і поїть її, примовляючи: «Ти ж моя квіточка, ти ж моє ластів’ятко…». А вона, напівсонна, ковтає теплий напій, приправлений безмежною бабусиною любов’ю, і просить нових освідчень: «Ще, ще…».
Картини з біографіями
Ці слова Ольга потім нашіптуватиме доньці Наталі і внукам – Олі та Андрійку. І до їхньої сонячної енергії, отриманої у спадок, додавши свою, сповиватиме нею кожну квітку на своїх картинах. Від чого космея, мак, красоля чи тигрова лілія, збільшені в багато разів, поставатимуть перед відвідувачами її виставок квітами-особистостями. І даруватимуть кожному відчуття, що вони намальовані саме для нього… А на яких терезах зважити, що важливіше – мудрі схвальні відгуки мистецтвознавців чи просвітлені душі звичайних глядачів, котрі вийдуть із залу у свої часто розхристані й незатишні долі вже з якоюсь надією та оптимізмом?
Картини Ольги Кравченко мають свої біографії. Щоб з’явилися закарпатські «Засніжені копиці», треба було видертися на височезний сніговий паркан, який «спорудив» трактор, розчищаючи вулицю, а потім спуститися з нього на етюднику…
Велетенський золотаво-багрянцевий килим дикого винограду господиня-природа «вивісила» на всю стіну багатоповерхівки, від самого даху аж додолу, аби «провітрити» його і водночас похизуватися перед якоюсь космічною сусідкою, що поглядала на нього згори… Тепер він майорить тільки на чудовій Ольжиній картині, бо дикий виноград до останнього корінчика викорчували з примхи багатого нового українця…
Якось Ольга не вийшла до гостей, бо лежала, простуджена, в ліжку із температурою під сорок. Але коли побачила у ванні прекрасні білі троянди на височенних стеблах, де й взялася сила «перенести» їх звідти на полотно…
Я питаю себе: звідки віртуозне володіння пензлем і відчуття кольору в жінки, котра не закінчувала ні художнього інституту чи училища, ні школи чи навіть студії? А Ольгу Кравченко визнавали і захоплювалися її творчими знахідками, вже на стількох персональних виставках, професійні художники, коли вона ще не належала до їхньої творчої спілки. На її вернісажі в Бухаресті провідний мистецтвознавець Національного музею мистецтва Румунії Маріанна Драгу відзначила: «Зимовий пейзаж – дуже складна річ і тому нечасто зустрічається в живопису. Навіть Сіслей, Моне, румунський художник Андреску не завжди могли досягнути бажаного результату, щоб не впасти в кіч. Адже дуже складно передати кольори від сірого до голубого, передати цей тон, цей дух зими. До честі української художниці, їй це вдалося».
Як вдалося колись і Андрію Селиху, батьку Ольги Кравченко, відтворити на полотні небесно-земну білу сутність буття.