Нація без генези
Події на майдані Незалежності 15 вересня 2005 року, в день 63-ї річниці створення УПА, вкотре підтвердили: щось не те відбувається в нашій державі. Тож прокоментувати цей феномен ми попросили Василя Портяка – журналіста, письменника і кіносценариста.
– Пане Василю, про що свідчать події на Майдані, якщо розглядати їх крізь призму нашої державності?
– Зверніть увагу: там зійшлися люди, які, за ідеєю, не повинні бути разом – комуністи й російські монархісти, злісні противники української державності. Засвідчити проблеми УПА вийшла дрібка людей, а лідери багатьох партій, які йдуть на вибори і є ініціаторами визнання УПА, поїхали на Покрову в Західну Україну, туди, де електорат і так національно свідомий. Такі половинчасті й обережні кроки свідчать про те, що потужної сили, яка стояла б на державницьких позиціях, на жаль, не маємо.
– А відтак і про те, що примирення цих двох сторін неможливе?
– В Україні немає того, що називається, скажімо, націонал-соціалізмом чи націонал-комунізмом, а тому голови наших лівих повернуті на північний схід. Це і є основною причиною, за якої ніколи не буде примирення не лише з оунівським середовищем, а й з державотворчими українськими силами.
– Ваше повоєнне дитинство минуло там, де у свій час був епіцентр тієї боротьби?
– Пам’ятаю, що про героїв у народі розповідали з пієтетом, але – потайки. Діти у школі чули про зовсім інших героїв, а енкеведисти буквально тероризували населення. Дехто боявся, дехто тримався, а були й такі, що відрікалися. Один із ранніх спогадів: у президії в сільському будинку культури сидять огрядні люди у військовому, зачитують прізвища, мої односельці, ніби школярі, підводяться, на них усі дивляться. Атмосфера гнітюча. Я був хлопчаком, але відчував, що твориться якась наруга. То була своєрідна профілактика: мав у родині бандерівців, співчував їм, тож чи визнаєш провину, чи відрікаєшся від тих клятих бандитів? Уночі після подібних «профілактик» до тієї чи тієї оселі під’їжджав «чорний воронок», людей забирали й відвозили в Караганду чи Воркуту. Багатьох з них ми затим ніколи більше не бачили. Чути все те було противно і моторошно, в душі народжувався протест.
– Скільки кіносценаріїв написали ви на тему вояків УПА?
– Шість, перший ще 1991 року, до розвалу СРСР – за однойменною повістю Бориса Харчука «Вишневі ночі».
– Появу того фільму можна порівняти хіба що зі стрічкою Тенгіза Абуладзе «Покаяння»! Я був шокований, коли переглянув його!
– Режисер Аркадій Микульський відзняв його ще до путчу гекачепістів, після монтажу ми пережили справжній шок, бо робилося все можливе, аби фільм знищити. Проте він зберігся, і зараз з упевненістю кажу, що його доля найщасливіша з усіх «моїх» фільмів на тему визвольних змагань вояків УПА. До знищення кінопрокату його часто демонстрували в кінотеатрах, демонструють нині й на телеканалах, зокрема і в Росії. Одного разу, перебуваючи там у справах, побачив афішу (фільм демонструвався в одному з кінотеатрів) з таким анонсом: «Как молодой чекист влюбился в бандеровку». Стало сумно: Росія була й залишилася у своєму одвічному амплуа!
– Кажете, що решта ваших фільмів мають менш щасливу долю. І це попри те, що їх мали б демонструвати в незалежній Україні бодай для виховання підростаючого покоління?
– Декому не до вподоби, коли на екрані з’являлися Степан Бандера чи Роман Шухевич. Тож фільми «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» (сценарій написано разом з поетом Василем Герасим’юком), «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», «Чия правда, чия кривда?», «Нескорений» «про всяк випадок» не показують.
– Якщо не помиляюся, у фільмі «Нескорений» ви теж зіграли якусь роль?
– Так, епізодичну роль старшини УПА. Телепрем’єра фільму відбулася без анонсів і в сприятливий час, люди були вражені не лише сюжетом, а й тематикою фільму, було багато відгуків.
– Як ви вважаєте, фільм «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» – один із найтрагічніших на цю тему?
– Він мав іншу назву – «1947». Це фільм про той трагічний період нашої історії, коли польська влада в Закерзонні провели операцію «Вісла», під час якої понад 150 тисяч українців було депортовано, після чого УПА позбулася там підтримки населення. За наказом командування змушена була перейти кордони й діяти на території Радянської України, а кілька сотень вояків з боями пробивалися в Західну Європу, залишаючи на чужині свої голови. Так, це одна з найтрагічніших сторінок нашої історії.
– У фільмі «Чия правда, чия кривда?» ще на зорі нашої незалежності ви порушили нагальні питання, на які й досі немає відповідей...
– Йшлося про те, що люди, які зі зброєю в руках відвойовували незалежність і державність, повинні мати належний статус ветеранів, чого вони й досі не мають.
– І довго так триватиме?
– Доти, доки не сформується національна доктрина, чітко визначена генеза держави: хто ми і звідки, яке наше коріння – чи ми «родом» з учорашньої Радянської України, чи – спадкоємці княжої Руси-України, козацької славної доби, держави Богдана Хмельницького, доби УНР. Нічого цього не маємо. Навіть відлік своєї армії ведемо від армії радянської.
– Сумно про це чути на 15-му році Незалежності!
– Й досі з документами УПА не мають права ознайомлюватися навіть родичі загиблих у боях та концтаборах. Якось я хотів дізнатися про своїх родичів, мені показали директивні документи, де чітко визначено: архівні й судові справи, що містять у собі дискримінаційні факти для підсудного чи іншого причетного до цієї справи, не можуть бути нікому надані!
– Аж не віриться!!!
– Документи вироблені Верховною Радою вже незалежної України! Але ж, вибачайте, ми чудово знаємо, як фабрикувалися всі справи, як під тортурами вибивалися свідчення. Злочинів проти свого народу було скоєно стільки, що бажано все це тримати за силою-силенною замків ще протягом сотні років! Одних сексотів у кадебістів було тисячі – хто захоче побачити своє ім’я у брудних списках? Звідси і їхній удар у відповідь: протягом десятиліть народу втовкмачували в голови, що УПА сформовано з тупих вуйків, що всі вони бандити й убивці. З тими «знаннями» люди й живуть.
– Але ж у Західній Україні ставлення до ветеранів УПА інше?
– Не зовсім. І там є люди, які повірили пропаганді совєтів і, м’яко кажучи, «забули» навіть про рідних. Інакше й бути не може за такого ідеологічного пресу! Уявіть: у школах НКВС Харкова і Одеси отримували вишкіл провокатори, які у формі вояків УПА тероризували мирне населення. Мету свою – скомпрометувати вояків, аби залишилися вони в пам’яті народу як криваві вбивці, грабіжники й мародери, вони виконали. І про легіони цих підлих провокаторів є документи, але й до них також не добратися! І ще є одна причина, чому в незалежній державі не визнають тих, хто воював саме за неї: більшість сьогоднішніх так званих ветеранів Великої Вітчизняної війни – саме з тих енкаведистів, з тиловиків, їхніх каральних загонів і заплічних справ майстрів, які «воювали» не в окопах, а в тилах, влаштовували всі ті провокації. Більшість із них 15 жовтня й вийшли на Майдан! У них же на обличчях написано, хто вони! Саме вони й не зацікавлені у визнанні справжніх героїв України, адже тоді спливе і їхня ганебна роль в історії нашої держави.
– Поговорімо про кіно. У Росії наразі спостерігається ренесанс, чого не скажеш про Україну.
– Про це боляче говорити. В Росії грошей не шкодують, там розроблено державну програму підтримки, кіноіндустрія працює на повну потужність, варто лише увечері «пробігтися» телеканалами. І тематика їхніх фільмів як була, так і залишилася імперською і проімперською. Майстри працюють професійно і вправно: береться якийсь момент з історії – чи то завоювання Сибіру, чи маловідомий епізод російсько-турецької кампанії, війна в Афганістані або Чечні, розбавляють мелодрамою – коханням чи ще чимось, дозують з патріотизмом чи ностальгією за царями, знімають красиві пейзажі, композитори пишуть чудову музику і – продукт готовий! Після реклами й анонсів його споживають мільйони громадян, які так чи інакше мислитимуть проімперським мисленням!
– Отже, якщо в Україні немає ніякого кіно, то це означає, що немає і державної політики?
– Саме так! Яку політику можливо виробити в кінематографі, якщо її немає в державі?
– І це при тому, що нашим кіномитцям є про що розповісти?
– Голівуд наразі робить фільми, в основі яких, скажімо, так званий «в’єтнамський синдром». Отримавши у тій війні ганебну поразку, фізично й духовно покалічивши десятки тисяч найкращих представників нації, Америка проте знає, як лікувати хвороби. Знімаючи блокбастери про ту війну, акцентують, скажімо, на вірній чоловічій армійській дружбі, сильнішої за яку у світі немає. Відтак синдром ніби й лікується, а в підтексті з порядку денного дня не знімають національні інтереси супердержави. Чи у нас немає своїх болісних синдромів? Та є вони, є! Та ж таки програна війна ОУН-УПА – відчайдушний крок частини нації до відстоювання своєї самобутності, честі й достоїнства! Про це треба розповідати світові, і нас сприйматимуть тоді як націю, що відстояла свою самобутність і незалежність у кривавій боротьбі, воюючи на три фронти. Цього не робиться, натомість події 15 жовтня засвідчили зовсім про інші «болячки» в державі. Їх вилікує час, але зараз можна з упевненістю сказати, що вони заважають нашому поступу у цивілізовану співдружність народів, які у свій час теж відстоювали свої незалежності у кривавій боротьбі.