Ху! Відвоювали таки Трипілля
Не претендуючи на велику честь мати СВОГО читача, усе ж сподіваюся, що впав декому у вічі своєю постійною і часом надміру пристрасною боротьбою з явищем, яке можна стисло охарактеризувати афоризмом: Україна – батьківщина слонів. Історики-професіонали ще вживають напівжартівливий термін – космонавтика від археології, – маючи на увазі приписування українському етносові усього, що на теренах України з часів палеозою відбувалося. Тут і знаменита стоянка кроманьйонців у Мізині на Чернігівщині, де виявлено пофарбовані вохрою мамонтячі кістки з потертостями, які фахівці схильні вважати примітивними музичними інструментами, і знайдений на Прикарпатті предмет, який гарячі голови вже ладні оголосити 30-тисячолітньою сопілкою, і ще багато чого. Особливо ж затято і непохитно відстоюємо ми «українськість» Трипільської цивілізації доби енеоліту (бронзово-кам’яний вік).
Що ж, відстоювати й справді є що. Про стародавнє Трипілля, що дістало назву від села під Києвом, де в кінці позаминулого століття Вікентій Хвойка вперше відкрив, описав і систематизував археологічну культуру, яку Михайло Грушевський на диво влучно згодом охрестить протомікенською, написано еверести літератури – і серйозної, і не дуже. Тож не повторюватимемося щодо гігантських протоміст на Черкащині, про вишукано витончену кераміку (подейкують, вона має надзвичайний попит у західних колекціонерів-товстосумів), про загадкову біноклеподібну посудину тощо. Не тільки Михайло Грушевський, а й пізніші дослідники підмітили спорідненість Трипілля з прадавнім – доіндоєвропейським, тобто іберо-кавказьким, Середземномор’ям – Мікенами, Крітом. Але ж наші археологи-космонавти з піною біля рота доводять саме споконвічну індоєвропейськість Трипілля. Це, мовляв, прабатьківщина аріїв-оріїв, Оратта!
Донедавна ставився до цього так: чим би дитя не тішилося… Ну, хочеться комусь, щоб трипільці, типові представники яких, судячи з глиняної портретної пластики, зовні нагадували покійного актора Фрунзика Мкртчяна, були індоєвропейцями, то й нехай! Ніби індоєвропейськість сама по собі щось додає до рейтингу нації. Японцям, фінам, угорцям, естонцям та багатьом іншим висококультурним і розвинутим націям планети ніколи не спадало на думку претендувати на титул «прямих нащадків оріїв». Вони витрачають свою енергію на приземленіші, але й значно ефективніші речі. Ми ж готові горло перегризти тим, хто піддасть щонайменшому сумніву той факт, що саме Оратта-Україна є колискою всіх індоєвропейців, а центром прадавньої Європи було одне з трипільських протоміст-гігантів, наприклад, Майданецьке чи Тальянківське.
Інформаційним приводом для нагадування про все це стала видана цього року у Москві книга «100 великих тайн древнего мира» М.М.Непомнящого, що оце потрапила до рук. Поряд із загальновідомими «таємницями» (камені Іка в Перу, єгипетські піраміди, Баальбек, Могенджо-Даро тощо) автор з українським прізвищем підкидає читачам і дещо свіженьке. Скажімо, інтригує назва глави «на территории России и СНГ».
І отут на українського читача чекає несподіванка, яка декого змусить схопитися за серце, а в мене викликала подвійне відчуття. У цій главі, як, утім, і в усій книзі, ЖОДНОГО СЛОВА немає про Трипілля. Що, Україна вже не є членом СНД? Чи, може, Трипільська цивілізація не варта того, щоб бути принаймні побіжно згаданою у популярно-історичній розвідці шановного пана Непомнящого? Невже пан Непомнящий «не помнит», що навіть за радянських часів у шкільному підручнику «Історія стародавнього світу» Трипілля в Україні і Анау в Туркменії хрестоматійно зазначалися на мапі як центри перших у Євразії землеробських культур? Але ж Анау Непомнящий присвячує не одну сторінку дифірамбів, а про Трипілля не згадує взагалі. Зате у цій же главі історик-забудько видає на-гора докладний і наповнений яскравими епітетами опис мало кому відомої південно-уральської цивілізації Аркаїм. А тепер, увага! Панове Сергію Плачиндо, Юрію Шилов та інші! Запасайтеся валідолом. Непомнящий стверджує, що не Трипілля, а саме Аркаїм був колискою всіх індоєвропейців-аріїв, саме тут, а не на Наддніпрянщині брався фактаж і антураж для «Рігведи» та іншого епосу, саме тут мови поділилися на північно-іранські (скіфи, сармати, алани) та власне іранські, санскрит тощо.
З одного боку я радію. Нарешті, наш невиправдано шумний і затяжний галас навколо Трипілля дав свої плоди: Росія (чи, принаймні, один її історик) уже не вважає протомікенську цивілізацію на теренах України фактом своєї цивілізації (щоправда, при цьому він її ігнорує в своїй науково-популярній книзі взагалі!). Інакше кажучи, махнули росіяни рукою на Трипілля: хотіли, наївні хохли, цю іграшку – грайтеся, ми, мовляв, не претендуємо. Але титулу колиски всіх індоєвропейців вам не бачити, як своїх вух! Південноуральський Аркаїм – ось «пуп Землі»! Отакої!
На чому ж ґрунтуються умовиводи Непомнящого щодо Аркаїма? А на тому ж самому, що й сенсації наших археологів-космонавтів щодо Трипілля. Чиста політика від історії, така собі індоєвропоманія. Тож і не варто, гадаю, занадто перейматися такими-от історичними новаціями нашого північного сусіда. Трипілля відвоювали – добре. Тепер не завадило б розпочати «військові дії» за Київську Русь. Адже поки ми ламали списи навколо 5000-літньої Оратти, росіяни міцно позабивали ось такі ідеологічні цвяхи своїм громадянам: Росія – прямий і єдиний спадкоємець «святої Русі», а відтак, Київ, Чернігів, Переяслав – ісконно російські міста, що ж до так званих українців, то не знаємо і знати не бажаємо, звідки ці «географические новости». Тож нумо, облишмо космічні польоти і почнімо розбирати в наших головах ці «мінні поля».