Орігамі – паперові дива

Те, за що отримав учений ступінь доцент Національного коледжу технологій із японського міста Сасебо Тошіказу Кавасакі, в багатьох  викличе здивовану усмішку: мовляв, чоловікові вже п’ятдесят, а він  грається, як дитина в пісочниці з пасочками, із вигаданою наукою дошкільнят… Але це якщо лише почути про його «математичні принципи теорії деформації гофрованого паперу» та назви авторських моделей: «Троянда», «Кавові зернята», «Спіральна мушля», «Мешканець Марсу», «Куля вишневого цвіту», «Залізниця Чумацького шляху»… Професор орігамі Тошіказу Кавасакі – унікальний митець та математик світового рівня,  представник традиційного японського мистецтва конструювання з паперу без клею і ножиць, яке застосовують у техніці, дизайні, архітектурі, педагогіці й арттерапії.

Коли ж уперше побачиш те, що називається «орігамі», в залі Національного художнього музею України на міжнародній виставці (триває по 23 жовтня),  здається, що  це розмаїття фантазії створене невидимим фокусником. І аж ніяк не віриться, що всі експонати – із звичайного паперового квадрата, який, виявляється, в умілих руках тих, хто має вигадливий розум, поєднаний відкриттям геометрії перетворюється на будь-що. Поняття «модуль» в орігамі – це все одно, що, приміром, хрестик чи квадратик (техніка «вирізування») в українському  вишиванні: з нього теж можна створити мільйони узорів  і так само з «математичним ухилом», бо ж помилишся на нитку – і все порушиться, нічого не вийде.

Паперового клоуна «Якко-сана» японці складали ще в період Муроматі (1394-1572 рр.). А от про птаха Цуру, що символізує успіх, як з’ясувалося, знала з дитинства. Бо малою не раз чула з репродуктора про дівчинку з Хіросіми, вражену вибухом американської атомної бомби, котра так і не встигла виготовити тисячу журавликів (за стародавньою японською легендою, тоді здійснюється бажання), щоб видужати від променевої хвороби… А от чи теж родом з орігамної Японії паперові літачки, кораблики й пілотки, до яких причетні чи не всі покоління дітей в Україні? Солдатський трикутник – атрибут фронтової пошти, складений за принципом орігамі, як стверджує полтавець Микола Григорович Яременко, – винахід суто український, в жодній іншій країні світу такий конверт не використовувався. Микола Григорович у воєннні часи і сам складав  ці трикутнички для бабусі, яка писала листи на фронт своєму сину. Про японське ж мистецтво він дізнався п’ятнадцять років тому в Санкт-Петербурзі, коли, гостюючи в сина, прогулювався Невським проспектом і побачив спочатку  оголошення  «Ялинка орігамі», а потім і всі незрівнянні паперові прикраси на хвойних гілках. У місті білих ночей познайомився із Сергієм Юрійовичем  Афонькіним, автором підручника «Орігамі в школі й вдома», який вже витримав у Росії п’ять видань накладом по сто тисяч кожне. Нині Микола Григорович Яременко, голова Полтавського центру «Орігамі», керівник  гуртка в міському навчально-дослідницькому центрі учнівської молоді, має багато власних авторських робіт. Коли ж працював п’ять років у школі-інтернаті для сиріт,  не раз переконувався, як мистецтво орігамі допомагало  самостверджуватись обездоленим дітям. Сирота Олексійко Нємцов, відряджений з Полтави лікувати легені до школи-інтернату у Великих Сорочинцях, «заразив» вірусом орігамі усіх тамтешніх учнів – спочатку для чудернацьких суперкуль використовувались списані зошити, а потім пішли в хід і «діючі» щоденники та аркуші з виконаними домашніми завданнями і без них…. Коли про таку «пошесть» дізнався директор школи, він примусив  полтавського прибульця виготовити супер-кулю при ньому. І був вражений так само, як і місцеві учні. Інший  хлопчина-сирота за свої орігамні здібності привіз до інтернату грамоту з «Артеку». А модуль Володимира Марка – це винахід в орігамі юного полтавського інтернатівця, про який сповістив шанувальників цього мистецтва журнал «Орігамі» в Росії.

Я милувалася в залі Національного художнього музею України «Стадом слонів» і «Цуциками на прогулянці», лебедями, драконами, павичами й меблевим гарнітуром… Усе створене за принципом «орі» (японською «складочка») та «гама» (папір). А таких складочок може бути скільки завгодно, бо згорнути квадратик паперу можна по-різному, таких способів чимало. Тому, кажуть, місця в орігамі вистачить усім, і воно в кожній країні своєрідне, не схоже на інше: в Японії – своє, в Іспанії – своє…

Та найнаціональнішими видались мені на виставці авторські роботи Наталії Білик, керівника гуртка орігамі при Шелепуській загальноосвітній школі на Черкащині, які виконали її учні: український вінок, козацькі клейноди (булава, бунчук, пернач), сільське подвір’я із квітучими яблунею, вишнею й персиком у саду, із лелечим гніздом на даху хатини та крилатим млином-вітряком… Таке все невимовно гарне, рідне, так гармонійно перевтілені модулі японського мистецтва «орігамі» в українську сутність…. Наталя Білик розповіла, як до 3-ї ночі  мудрувала над  булавою – щось ніяк не виходило природньо. Потім уві сні побачила себе, булаву і як і що за чим складала. Вранці встала і, повторивши «сонну» методику, за одним подихом виготовила і булаву, і пернач. А як думала-гадала, що ж послати на виставку орігамі в Німеччину, теж уві сні почула співучий голос: «Зроби свій вінок, своє щастя». Такі віночки Наталі замовили для шкільного хору, а вже скільки зробила й прередарувала козацьких  клейнодів – збилася з ліку. Тепер хоче відтворити в орігамі сільську Преображенську церкву. В уяві вже збудувала її з паперу. Крім даху. Нині церкву  реставрують, то ж домовилась із священиком, щоб якось потрапити на дзвіницю й побачити дах. Тоді ж й візьметься за роботу.

Наталя Білик – справжній патріот України, без галасливих запевнень у тому.  Просто любить усе своє, українське, і навіть чужоземне завдяки їй дихає по-нашому. Цьому навчає і своїх талановитих сільських учнів. Їм би ще кольорового паперу вдосталь, якого нізащо купити…

А я спіймала себе на думці: цікаво, а чи може десь хтось у  Японії створити щось українське?