Суд не зважив на думку мера
У центрі міста між будинками на вулиці Микільсько-Ботанічній, 31, та вулиці Льва Толстого, 27, вирішили зробити «вставку».
Так тепер називають архітектурне ущільнення, за яким на вказаній земельній ділянці, яка на думку авторів проекту чомусь була порожня, тут мав з’явитися житлово-офісний комплекс з підземним паркінгом. Що ж, намір непоганий. Бо квартир завше не вистачає, а легкові автомобілі завжди безпритульні. Особливо тут, де кожен метр – на вагу золота.
Важко сказати, скільки його у перерахунку на «у.о.» вже пішло на вдоволення тих чи тих інтересів, бо триває ця історія вже не один рік. Адже коли ідею «вставки» почали втілювати у життя, виявилося, що проти неї чи не всі мешканці навколишніх будинків.
Тема не нова. У столиці, справді, існує проблема з будівництвом окремих висоток та ще й з підземними паркінгами. Але жителі Микільсько-Ботанічної були, мабуть-таки, абсолютно праві, протестуючи проти зведення у них під вікнами цієї споруди. До речі, «Вечірній Київ» вже писав про непросту ситуацію, яка склалася навколо цього задуму. Газета через своїх читачів та спеціалістів будівництва доводила, що зводити «вставку» тут не можна – перші кроки ТОВ «Каштанове місто» щодо появи нової будівлі з гаражами засвідчили про «появу тріщин у вже наявних будинках». Тобто, розв’язуючи одну проблему, місто створювало іншу.
Було це ще 22.01.2001 року, коли за відповідним дорученням № 225-КР-291/2 видано погодження на розташування «вставки». Було й відповідне рішення щодо резервування земельної ділянки. Чого не було? Не було бажання місцевих мешканців мати нових сусідів. І це не якісь там примхи окремих «ентузіастів довкілля». Навколишні будинки, тільки-но почали облаштовувати котловани підземних паркінгів, почали тріщати у прямому розумінні цього слова. Аби довести свою правоту, мешканці склеювали ці тріщини папером. Згодом, коли тріщини збільшувалися, ці «фіксатори» просто рвало, що дало відповідним комісіям, які прибували на місце події, робити певні висновки.
І ось – результат. «Згідно з численними скаргами мешканців прилеглих будинків про недоцільність будівництва житлово-офісного комплексу з підземним паркінгом за згаданою адресою, – пише на моє звернення перший заступник начальника Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації Ю.Кулаковський (лист № 03-18/26896 від 26.09.2005 року), – підготовлені договори 04.02.2004 року були повернуті Київським міським головою до Головного управління без узгодження».
Іншим словом, Київський міський голова Олександр Омельченко, ознайомившись з ситуацією, не дозволив будувати квартири з офісами та гаражами там, де це не доцільно. Він урахував думку мешканців навколишніх осель, повернувши ТОВ «Каштанове місто» проект як такий, що не відповідає вимогам громади міста щодо появи новобудов у центрі столиці.
Здавалося б, питання вирішено. Але даремно раділи кияни, які з діда-прадіда живуть на вулиці Толстого. З’ясувалося, окрім міської влади, є у столиці інші «джерела впливу». Не встигло висохнути чорнило на відмовній резолюції, як «відповідно до рішення Господар-ського суду міста Києва від 10.03.2005 року № 36/95 Київську міську раду зобов’язано укласти договір оренди на земельні ділянки з ТОВ «Каштанове місто». А це вже не жарти. Бо рішення суду мають виконувати всі громадяни. І всі державні і недержавні установи теж. У тому числі і Київська міська рада.
Тож, «на виконання вимоги державного виконавця (повторно) від 25.04.2005 року № 25-50-1891 зазначений договір зареєстровано». Про що зробили і відповідний запис у книзі державної реєстрації.
Ошелешені мешканці Ми-кільсько-Ботанічної лише руками розвели. Хоч роботи зі зведення «вставки» і було призупинено, вони почали готуватися до нового пікетування. Хоч міська влада і намагалася врахувати вимоги киян, утворився певний прецедент. Суть його проста. Ухваливши своє рішення, Господарський суд, з одного боку, проігнорував думку влади і міської громади, а з другого – показав шлях, як можна обходити всі перестороги та чинне законодавство у досягненні своєї мети. Вийшло так, що, аби отримати земельну ділянку під забудову навіть на Хрещатику, досить написати скаргу до суду та домогтися позитивного рішення?
Колізії, як кажуть, тут безмежні. Але у якій же площині лежить правильне рішення? Який сенс, у такому разі, мати міську виконавчу владу, якщо її думку легко обійти на користь будь-якого товариства з обмеженою відповідальністю?
Казав колись філософ: аби вкорінити навіть непевне рішення, варто довести «процес» до абсурду. Чи не той це випадок?