Восени думається про вічне

Пора така нині стоїть, що  все подумки  повторюю Шевченкове: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий...»

Осінь цього року  побавила нас теплом. Хай би й трималася така погожа днина!

Ці відтінки медово-золотисті, помаранчеві, краплак і неймовірно чистий жовтий колір – буйство згасання, компенсація неминучої втрати. Крізь шибку трамвая видно, як один за одним, навіть без вітру,  зірвалися листки і, кружляючи, впали на землю.

Усі пам’ятають мить, коли у садку чути, як зірвалося з гілки яблуко і, м’яко гупнувши, впало спокійно на землю. Чи сумувати з цього приводу? Прийшли його, яблука достиглого, налитого, час і пора, та й годі. Пройшли ті плоди цикл свого існування – і завершилося коло.

Саме так я уявляю щасливу старість і спокійну смерть людини. Нажився на світі, набрався досвіду, налився мудрістю (інакше – навіщо жив?) А потім – самі відходять, згортаються і жухнуть, як листки, бажання. І ти присмирнів, змирився внутрішньо: прийняв і цей момент життя. Відходиш від світу цього спокійно, без надламу і скорботи. А вдарить час останній – маєш покаятися по-християнськи за всі вчинені свідомо й мимоволі гріхи свої – і смиренно закрити очі.
А там, уже за вічним порогом, – інші сюжети життя, на які заслужив земним своїм існуванням...