На першій сторінці «Хати синьоокої» (К., «Ярославів Вал», 2005 р.) Віктор Баранов написав мені побажання: «На Добро й Любов, на Україну, про яку ми мріємо і мріємо». А в анотації книжки сказано, що в нашому часі авторовій душі почувається надто некомфортно. Якщо ж згадати його минулорічний доробок – конспект роману «Притула», – то там у передмові йдеться про «боротьбу й поразку особистості в умовах теперішнього українського безпросвіття».
Тож навіть із цього вже можна судити, якою розтривоженою і роз’ятреною нині є душа поета. Цей стан, згодьтеся, суголосний нині багатьом українцям, котрі про «українну Україну» і досі продовжують лише мріяти. Виходить, що оте помаранчеве дерево, раптом поставши на Майдані з уже готовими плодами минулої пізньої осені, так і лишиться для нас дивом? Звісно, власні вірші й переклади з румунської, зібрані в цій книжці, написані Віктором Барановим задовго до нинішніх наших розчарувань і навіть до Помаранчевої революції. Та й сотворене «на злобу дня» – то вже не поезія. У цій же збірці автора просто крають одвічні наші запитання: чому ми, українці, такими є; чому «Онімечена Німеччина, Потуречена Туреччина, Оболгарена Болгарія...», навіть «Бабуїнська Бабуїнщина», але – «Зросійщена Вкраїнщина»? А столиці, виявляється, не потрібні поети – «ні мертві, ані живі», бо:
Місце роботи повій –
опівнічний Хрещатик.
Де мені жити?
Я в рідному краї – чужий!
Можна ще в лісі знайти
спорожнілий барліг.
Можна подати заяву
в загін астронавтів.
Можна купити наган
із єдиним патроном...
Спопеляє душу ліричного героя повсюдна брехня: «Усі на світі телевізори брешуть, і я собі теж брешу, коли їх дивлюся»; заполонення світу Інтернетом: «Та тільки у нас ніколи не було б Василя Стефаника, якби у часи Стефаника існував Інтернет»; поганьблення святого й сокровенного новими, надто хижими господарями землі: «Круті» кладуть вінки героям Крут». Пристрасно передано цей настрій у чудовому і за формою, і за змістом вінку сонетів «Елегія осінньої струни»:
Ти ж глянь на світ!.. Феміда –
без меча,
Мамай – без кобзи,
без хреста – каплиця,
Маруся ні про що не просить Гриця,
Ісус Христос – у ролі прохача...
Що ж робити? Де ж вихід? На кого спертися? У кого вірити? Ці запитання, немов голки, встромлені в потилицю, неодмінно постануть у читача. І мети поетової буде досягнуто: розбудити збайдужілих, зачарувати розчарованих, воскресити тих, чиї душі вже Харон націлився везти туди. Буду відвертим, без сліз не міг читати вірш «У стилі ретро» про філософа-дядька, який сам себе осмислює «у полі, наодинці з буряком». Адже багато в чому завдяки праці таких дядьків, які тарілку витирають хлібною шкуринкою та замислюються над нашим життям-буттям, і ще живе Україна:
І він засне, мов у колисці,
в розмислах –
Чому? Навіщо? Ізвідколи? Як?
А в полі,
де й стеблину видно з космосу,
Його до ранку ждатиме буряк.
Одначе, що ж ми можемо протиставити отому не раз згадуваному автором Харону в човні, який навіть світлу дитячу казку про Телесика затьмарює? Вихід є! І знаходимо його саме у «Хаті синьоокій». Якщо наша доля «в мавзолейній брилі» (вінок сонетів), то єдиний спосіб її вивільнити – так, як «додолу падає каштан»:
І він летить в приземну даль,
Де на життя немає мита,
Аби скоріше об асфальт
Труну ненависну розбити!
Тож, дай нам Господи, снаги до цього лету...