Останній з кримчаків – мов останній з могікан
Колись давно-давно, аж усі забули коли, прийшли в Крим хазари. Ті самі, про яких Пушкін згадував у вірші про князя Олега. Отож, князь розбив на голову ці тюркомовні племена і відтіснив їх на південь. Там, у Криму, вони змішалися з лютими тубільцями – таврами, генуезцями-колоністами, греками – нащадками колоністів, а головне, – з євреями, які поприходили сюди і зі Сходу, і з Європи, і сформувалися в таку собі громаду, з якою змушені були рахуватися навіть зайди-татари. «Головне з євреями» тому, що прийняли кримчаки (так їх називають донині) юдаїзм. І не так як караїми, котрі визнають лише Тору, а й Талмуд також прийняли. Саме це й накликало на кримчаків таку біду, від якої вони не оговтаються, на жаль, уже ніколи. Саме такого висновку я дійшов після тривалих пошуків на маленькому півострові цього маленького народу. Шукав довго, а знайшов лише одного представника.
У пошуках загубленого народу
На території України проживає, крім самих українців, ще три народи, для яких нема іншої Вітчизни, лишень наша. То кримські татари, караїми і кримчаки. Якщо перші два доволі відомі, і в силі почуваються, щоби відстоювати своє право на існування, то за кримчаків треба таки добре постояти. Хто вони, ці люди? «То зникаючий народ», – пише радянська енциклопедія. Де вони живуть, чим дихають, які колискові співають, як Богу моляться? Як почуваються в колі інших?.. Доволі давно я задумав їх розшукати. Щоразу, коли відвідував Кримський півострів, брав поводиря і блукав із ним горами-долами. Та окрім «русской ідєї» та татарських назв мені нічого справді кримського не траплялося. І ось тепер я вирішив це невеличке плем’я віднайти обов’язково.
Чисельність їхня після Другої світової та після «тиску на єврейство» радянського законодавства скоротилася до того мінімуму, після якого вже нема вороття. Німці під час окупації в сорокові роки знищили всіх до одного кримчаків. Розстріляли укупі з євреями. Живими залишилися чоловіки, які воювали на фронті. В Інтернеті інформація про кримчаків настільки мінімальна, що невідомо навіть, чи мають вони у наші дні своє культурно-просвітницьке товариство. Навіть у державних службах, які займаються справами національностей, не змогли точно вказати координати бодай одного кримчака. З відомих людей минулого особливо знані лишень двоє представників цього народу: поет Ілля Сельвінський та герой Радянського Союзу Яків Чапичев. І то все. З чим їхати на пошуки?.. Спробував допитатися в Сімферополі в кримськотатарському Меджлісі. Проте татарів турбують не ті проблеми.
З історичних джерел відомо, що кримчаки ще в ХІХ столітті компактно проживали лишень в одному місці на півострові – між Феодосією та Старим Кримом. Навіть мали свою столицю – Карасубазар (нині Білогорськ). Тож попрямував туди. Якщо в низинному Сімферополі на кінець серпня було +35, то в передгір’ї температура несподівано на десяток градусів впала і зірвалася така злива, про яку в інших місцях Криму мріють ще з квітня. Іще на початку ХХ століття ця частина Карасубазару називалася Кримчацькою стороною. Уздовж лівого берега річки Кара-су (Чорної), потопаючи в зелені, ховалися вулички кримчацької громади – «Керимчахлар джамаат». У одноповерхових будиночках-мазанках мешкали традиційно великі сім’ї кримчаків. Переважно то були ремісники: швеці, ковалі, чеканщики, ювеліри. Місто на торговому шляху між Кубанню і Кавказом та Східною Європою було бажаною зупинкою для караванів.
Коли я цього літа попросив у Карасубазарі показати мені, де живуть кримчаки, мені без винятку відповідали: «Ми сдєсь всє кримчанє». Вірте не вірте, жодного з кримчаків я тут не знайшов. Згідно з останнім переписом населення СРСР 1989 року, їх було 1448 осіб, з яких 604 проживали в Криму. Де ж вони?
Хто він – автор «Оранжевой революции»?
Розчарований невдачою, я пішов на сімферопольську маршрутку. Подорож у ній мені б не запам’яталася, якби сусід не читав «цікавої книженції», що називалася «Оранжевая революция». Її автор – Марк Агатов. Щоправда, то була не справжня книга. А тільки роздрукований на принтері текст. Я поцікавився, і читач – голений молодик з оберненою свастикою на двоголовому орлі на лівому передпліччі – скривився на мою українську мову. «Оце, – каже, – правда про вашу продажну революцію». Поки що рукописна, а незабаром вийде друком. Спеціально для Росії про вас.
Та правда мене перестала одразу ж таки цікавити, хоча співрозмовник цього й не помітив – «відкривав мої очі» на те підводне каміння, завдяки якому кляті янки… У Сімферополі я спеціально зайшов до Інтернет-кафе, щоб дізнатися, де і хто цей «шедевр» створив. Виявилося, Марк Агатов – місцевий журналіст, який має скандальну репутацію і… є кримчаком!..
Шукав я його доволі довго. В редакції однієї з місцевих газет розповіли, що мешкає він не в Сімферополі, а в Євпаторії. Домашню адресу вони не дали, тільки номер телефону. Однак скільки я не телефонував, останній з корінних кримчан не відгукувався. Довелося їхати туди. За годину був біля моря. Але де тут шукати? Телефон знову ж таки мовчав. Довелося чекати. Щоби не втрачати часу, пішов до місцевого краєзнавчого музею, де сподівався натрапити бодай на згадку про кримчаків.
І справді, там знайшов цілий кримчацький куточок. В адміністрації музею мені розповіли, що в Євпаторії справді є місцеве товариство кримчаків, а головує в ньому Марк Пурім. «Ще один Марк», – подумав я. Мабуть, вони всі Марки. Це завдяки його зусиллям у музеї з’явилася експозиція, що презентувала на стенді національні костюми на знімках та коротку історичну довідку. Тут я довідався, що кримчаки – юдеї, яких Ізраїль нині як своїх приймає на постійне місце проживання. Проте принципові кримчаки ніколи не визнають себе євреями. Та невже їх тут не залишилося, невже всі вони нині десь там патрулюють Газу чи пантрують Голанські висоти?
Не бажають визнавати вони себе євреями тому, що «їхня літургія відрізняється і від сефардського, і від ашкеназького ритуалів». Мають свою, кримську, – «Ритуал Кафи», яка ген-ген ще коли об’єднала представників різноетнічних громад півострова. Юдаїзм на території Криму ще в перших століттях по Різдві Христовім набув своєрідного етнічного відтінку – жорсткого примусового прозелітизму (перехід в юдаїзм, – І.К.). У VIII – X століттях навала тюрків хазарів, державною ідеологією яких став юдаїзм, тільки посприяла юдеїзації Криму. З часів Хазарського каганату, як відзначалося на стенді, залишилася «Книга великих і малих пророків» (зберігається як реліквія у фондах Інституту сходознавства в Москві, – І.К.). За часів Кримського ханства кримчаки проживали в Карасубазарі та в Кафі (нині Феодосія). Окупація Криму Російською імперією «ізмєніла путь» етнічної історії всіх народів, які тут проживали. Для кримчаків 1783-й став просто-таки переломним. Адже вони притримувалися юдаїзму, який тоді жорстоко переслідувався. Проте найстрашніша втрата народу сталася тоді, коли з’явилися совіти. Кримчаки втратили те, що їх єднало споконвіку – доступ до релігії. Їхні каали (синагоги) закрили, розвалили, кримчаків колективізували. Та смертельного удару по них завдали гітлерівці. До 80 відсотків народу було знищено фашистами. А потім повернулися знову російські комуністи зі своєю примітивною національною політикою по відношенню до малих народів СРСР.
Чи порятує їх резервація?
Отака вона історія їхнього народу. Де ж знайти цих Марків – Пуріма та Агатова?.. Раптом у музеї знайшлась особа, яка дала мені телефон місцевого товариства кримчаків, тобто домашній номер пана Марка Пуріма. І яким було моє здивування, коли я помітив, що то номер того ж таки Марка Агатова. Спочатку я подумав, що то помилка, а тоді збагнув – це ж той самий чоловік. Ось тільки друкується в газеті він під псевдонімом, і під книжкою так підписався. Аж надвечір виловив його, і він підтвердив мою здогадку. Отож, знайшов…
– 1989 року було створено культурно-просвітницьке товариство кримчаків «Керимчахлар», – розповів мені Марк Пурім. – З метою відродження національної культури нашого маленького, зникаючого народу. Адже ми зникаючий народ! І ніхто не турбується про нас! Нікому не цікаво чи живемо ми ще, чи вже всі вимерли. Зараз кримчаків у Криму всього 208 осіб. І жоден з нас не є чистокровним.
– Це при тому, що на початку 90-х налічувалося 600. Де ж решта?
– Народ вироджується. З-поміж кримчаків більшість літні люди. Молоді мало. Багато виїздить до Ізраїлю. Ще чимало до Росії. Дехто не бажає писатися кримчаком. Тим більше, в українському паспорті немає графи «національність».
– Ваше товариство намагається відродити народ? Може, працюєте з молоддю, може, повертаєтеся до духовності?
– Ми – народ, що вироджується, – наголосив ще раз Марк, – а тому не маємо шансів. Живемо без етнічних меж, у побуті ми сусідуємо з іншими. І нічого з цим не можна вдіяти. За десяток літ кримчаків узагалі не буде. Це прикро, про це важко говорити. Але нічого неможливо змінити. Ми опустилися нижче межі можливого відтворення народу. Все! Залишається полишити по собі кілька письмових пам’яток, кілька експозицій у музеях і відійти в небуття, як відійшли інші народи. Намагалися ми організувати для дітей щось схоже на піонерський табір. Аби діти з віддалених місць Криму могли зібратися разом. Утім на це потрібні гроші. А їх нам держава не виділяє.
– Можливо, й праві американці, коли створили для своїх індіанців ізольовані території. Дотепер принаймні збереглися й апачі, й юта… І отакі ось фатальні настрої панують у кримчацькому середовищі?
– Ой уже мені ці американці!.. Нема такого середовища – кримчацького. Є кілька десятків людей. Які бачаться зрідка, які щось там пишуть. Приміром Давид Рєбі написав посібник «Кримчацька мова»… Одначе ми розуміємо, що написане нами – не підручники, не просвітницька література, а експонати майбутнього музею мертвого народу.
* * *
Ми ще довго розмовляли, але до мрій про світле майбутнє не дійшло. Я не хотів запитувати пана Марка Агатова про його «Оранжевую революцію», про надміру негативне ставлення до української заяви всьому цивілізованому світу про своє існування. Вважаю, в моїй країні кожен має право на думку. Ми попрощалися, але не обмінялися ні телефонами, ні журналістськими перами, ні томагавками…