Михайло Слабошпицький: «Світ – не ворог, а твій партнер»
Письменник має право на свою інтерпретацію подій, фактів, документів, але можуть постати претензії: мовляв, не так це було... Про це – розмова з Михайлом Слабошпицьким.
– Я прочитав чимало світової біографістики і можу сказати так: об’єктивної історії не існує. Історія – цвинтар. Позаду – темрява. Озираючися назад, прагнемо розрізненим епізодам надати логіки. У розуміння минулих подій ми обов’язково привносимо своє бачення. Біографія письменника – це версія, як відома людина ставала собою. Як вона рухалася до мети. А завдання письменника чи дослідника – виявити універсальні речі в конкретній біографії. Написати своєрідну партитуру часу через постать. Тодось Осьмачка сказав би: «Без мене – історія України не повна».
Щодо претензій до інтерпретації – знаю, що це таке. Родичі Осьмачки писали мені листи: мовляв, він не був аж надто палким прихильником жінок і божевільним. Ми звикли лакувати постаті своєї історії та культури.
Найнудніші біографічні твори написані в Україні. Тривалий час не знали, приміром, прози Домонтовича, не враховували його досвіду.
Готуючись писати біографічний роман, вивчаю багато документів. Саме тому маю право на власне бачення і виклад фактів та джерел, бо документ – це ще не все. У Тинянова є знаменита фраза: «Документи брешуть, як люди». Отож, у мене обов’язково є моменти полеміки і з документами, й з іншими інтерпретаторами. Про того-таки Осьмачку з повним правом можу заявити: ніхто не знає про нього стільки, як я. Пишучи про когось, творячи свою версію, сам маєш бути переконаним у тому, що подаєш.
– Зрозуміло, що підготовчий етап до написання біографічного твору може бути довшим, ніж творення самого тексту. Це виснажлива робота. А у нас же праця письменника нині фактично не винагороджується. Держава в цьому не зацікавлена, навіть інститут спонсорства досі в нас фактично не працює, бо не розроблено і не ухвалено на законодавчому рівні.
– Можу принаймні сказати про нашу Лігу українських меценатів, де працюю виконавчим директором. Ми засновуємо нову премію – «За Гамбурзьким рахунком». За винагородою вона має бути другою після Шевченківської. Восени оприлюднимо Положення і чекатимемо на видатні твори наших письменників.
– Приємна новина. Тепер таке запитання. Пригадуєте, був такий анекдот, до речі, принизливий для певних етносів – бо з імпер-ським душком. Через те, мабуть, його переказували тільки мовою оригіналу, себто російською. Анекдот, де «чукча – не читатель, чукча – писатель...» Веду до того, що, виявляється, в нас мало письменників, які багато читають. Знаю про вас, пане Михайле як про завзятого книжника.
– Знаю куди більших читачів, ніж я – наприклад, Павло Архипович Загребельний.
Він, приміром, дзвонить мені колись і питає: «Ти вже маєш «Хозарський словник?» «Який словник?» – перепитую. А Загребельний: «Я про тебе думав, як про книжника, а ти... Як ти думаєш далі на світі жить?»
– Знаю, що ви дуже любите читати спогади. Та й працюючи над біографічними романами, фактично, постійно озираєтеся в минуле. І водночас – ви людина діяльна, яка активно живе теперішнім. Один міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика чого вартий!
– Так, я долучаюсь до реальності, а не плачу за минулим. Запам’яталося, коли Петро Яцик про когось сказав: «Це дуже стара людина, бо вона живе спогадами».
Нині ми стаємо іншими – це основне, що відбувається з нами сьогодні. Я бачу це по приятелях молодшого сина: наші діти вже добре знають, чого хочуть, розраховують на свої сили. Все-таки – інший час настав. У нас було більше романтизму, ілюзій, відтак ми чимало втратили. Я, приміром, довго сподівався на «доброго дядю». Світ – не ворог, світ – твій партнер. Отож, маємо не забувати минулого, але рухатися вперед.