Хто ж ми все-таки є?

До п’ятнадцятої річниці з дня ухвалення Декларації про державний суверенітет України у видавництві «Дніпро» вийшла у світ книга молодого українського науковця Олександра Палія «Ключ до історії України. Друга сторона української прабатьківщини». Презентація її відбулася у рамках прес-конференції «Єдність України через 15 років суверенітету: політична реальність та національна ідея».

Таке поєднання порадувало. І те, що зараз мовлю, дуже перегукується і з метою написання цієї праці, і з її змістом. Нарешті й до політиків (автор книги водночас й історик, і політолог) дійшло, що історія – не поле для спекуляцій, а річ серйозна, основоположна. Пересічного громадянина України нині, на чотирнадцятому році незалежності, часом дивує, чому в нашому непростому становленні державної нації щось відбувається так, а не інакше. Чому нам не вдається уникнути помилок, яких сусіди начебто й не відали? Чому…

Олександр Палій вважає, що рання історія будь-якої країни дає більшість відповідей на ці запитання. Риси «характеру» нашого суспільства, своєрідність його реакцій на ті чи ті сучасні проблеми нерідко зумовлені саме його «дитячими хворобами». Але в тому-то й біда, що рання історія України – це суцільні білі плями, заповнені там, де треба, «корективами» чужинців-завойовників.

Частина українських дослідників, переважно непрофесіоналів, відчувши солодкий подих свободи, вдалися до крайнощів. Їм запаморочила голову сива давнина – доба Трипілля. Олександр Палій аж ніяк не відкидає значення Трипільської культури у формуванні українського етносу, але він чітко зазначає, що носії цієї землеробської цивілізації належали до середземноморської – не індоєвропейської раси. Молодий історик зосереджується саме на тому, що так старанно викреслювалося, витравлювалося і замовчувалося істориками російської імперії й СРСР. Ідеться про скіфо-сарматське коріння перших протокиївських держав на теренах України. Він звертає увагу, що іранськими за походженням є імена окремих богів із язичницького пантеону князя Володимира (Хорс), назви «слов’янських» племен (білі хорвати, сіверяни, тиверці). Від себе додамо: й попередня назва Києва – Сар – звучить цілком по-іранськи. Але ми знаємо, як небезпечно будувати теорії на співзвуччі давніх топонімів. Знає це, звичайно, й Олександр Палій. Тому, доводячи величезну роль Скіфії і Сарматії у формуванні спочатку антського союзу племен, потім Русі й України, а також якоюсь мірою й Польщі, історик залучає маловідомі джерела, праці авторитетних вчених, мандрівників, дослідження археологів і лінгвістів. На нашу думку, він ставить вагому крапку в суперечках щодо генези назв «Рось» і «Русь». Славнозвісній річці на Київщині дали ім’я сармати-роксолани, а не варяги-нормани.

Єдине, що хотілося б додати як резюме: шкода, що золотий «Ключ до історії України» так довго лежав у болоті кучминської квазідержави і, схоже, знадобилася Помаранчева революція, щоб наша доля – черепаха Тортила – вручила нам його.