«Я повернувся!»
– Я повернувся! – дзвеніла слухавка голосом Вадима Борблика. – Навіть не вірю в це, але я справді повернувся!
– Давай зустрінемося…
Ми вийшли на берег одного з оболонських озер, сіли на лавочку. Теплий вітерець грав очеретом, і той шелестів, наче шепотів щось. Час від часу скидалася на поверхні води риба. А мій товариш вів свою оповідь про семимісячну виснажливу роботу старшим механіком на сомалійському траулері. І вкотре повторював: «Я нарешті повернувся!..»
У минулорічній публікації «Вечірній Київ» розповів про поневіряння киянина Вадима Костянтиновича Борблика, через які він пройшов у пошуках роботи. Тоді 58-річний механік корабельних двигунів з вищою спеціальною освітою, що все свідоме життя працював в Азовському морському пароплавстві, не міг знайти застосування своїм знанням та навичкам. Але після нашої публікації Борбликові зателефонували, запропонували роботу на сомалійському судні. І саме старшим механіком. Вадим погодився.
Чотирма авіарейсами дістався столиці африканської держави міста-порта Могадішо. Прийшов до судноплавної компанії, де йому запропонували не гаяти часу, а відразу приймати «завідування» («завідуванням» моряки називають своє робоче місце і його технічне обладнання). Тільки просили зважити, що у Сомалі весь час хтось із кимось воює, тому Борблика будуть до судна супроводжувати.
Супроводжуючих було троє – двоє озброєних автоматами Калашникова, третій американською ґвинтівкою М-16. «Ескорт» попередив: з капітаном треба підтримувати добрі стосунки, бо у нас свої порядки – застрелить і в море скине…
«Ото вляпався, – подумав Вадим і вмить уявив собі африканського варвара із обличчям вбивці. – Ось він цілиться в мене із пістолета і…»
Капітан – на слензі моряків «чиф» – виявився людиною цілком нормальною, на ім’я Мохамед. У співбесіді (розмовляли англійською) з’ясувалося, що у нього дуже непогана європейська мореплавна освіта, його сім’я мешкає у Швеції.
– Більшість на судні – сомалійці, – повідомив він. – Спілкуватися з ними дуже важко, бо вони майже не розуміють англійської. Спеціалісти з них слабенькі. Тож ми їм і платимо небагато. Вони отримують 100 доларів на місяць. Європейці – відповідно до контракту. Ну, а тепер, – вів далі «чиф», – ідіть знайомтеся зі своїм попередником – він уже і не вірив, що знайдуть йому заміну. Приймайте справи. Через кілька днів у рейс.
Попередник Іван виявився 63-річним росіянином, з Калінінграда, дуже небагатослівним. На всі запитання він відповідав стисло:
– А ну його…
Але коли Вадим сказав, що у нього з собою «трошки» є, і він пропонує «за знайомство», обличчя Івана засяяло і він мовив:
– Давай…
Через кілька днів траулер «Азофко» знявся з якоря, і загули у щоглах судна і вухах моряків вітри Індійського океану. Завдання команди – ловити рибу, заморожувати її і доставляти в арабську державу Оман, у порт з такою ж назвою. Майбутнє бачилося нелегким – на борту всього два механіки з двигунів, тобто зміна – 6 годин через 6. Такий графік називається вахта – сон – вахта. Людина за таких обставин дуже втомлюється і тупіє.
Попервах Вадимові доводилося ще й багато допомагати механікові Костянтину, бо той відверто не «тягнув». Костянтина навіть довелося через два місяці від початку рейсу списати на берег. На його місце приїхав Володимир із Керчі. Стало легше.
Вадим Костянтинович, як і багато мудрих людей, вважає: добре там, де нас немає. Ці сім місяців стали для українського моряка неабияким випробуванням. Зважте: море витримують навіть далеко не всі туристи, основне завдання яких відпочивати, а не працювати. А тут, за будь-якого хвилювання моря, вахту треба «відслужити». Це ще добре, як усе працює «на п’ять». А коли техніка підводить? Вадим показав мені руку, вкриту рожевою молоденькою шкірою.
– Запалав головний двигун, довелося гасити. І хоча вогнегасник був у нормі, все ж температура там дуже висока, обпік ліву руку. А скільки інших негараздів було…
– Але ж напарник, мабуть, допомагав у скрутні хвилини?
– Володимир – і спеціаліст непоганий, і людина хороша. Працював чесно. Добре, що рейс я завершував саме з ним.
Утім, хоча і можна було іноді поспілкуватися із земляком рідною мовою, все ж людину, що звикла працювати серед своїх, пригнічувало те, що колективу як такого тут не було. І навіть під час загальних застіль у кают-компанії люди не намагалися стати ближчими одне до одного! Кожен намагався швиденько попоїсти наодинці із собою і чи до «завідування», чи то в ліжко…
– Тож, мабуть, під час обіду чи вечері все ж почували себе людьми? Чув, моряків годують більш-менш пристойно…
– Може, десь годують і пристойно, – Вадим Костянтинович спересердя сплюнув, – а на «Азофко» нас годували якоюсь баландою на перше, рисом чи макаронами з вареною рибою – на друге. І придбати продукти ніде не можна – у морі магазинів, як відомо, немає, а розвантажувалися в порту Омана на рейді, тож про побачення із берегом доводилося тільки мріяти.
А ступити на берег хотілося ще й тому, що це дало б змогу зателефонувати до Києва, де залишилася не зовсім здорова його дружина…
…Мовчки сидимо на лавочці біля озера. Аж я наважуюся перервати це натягнуте, як струна, мовчання і ставлю товаришеві не зовсім коректне запитання:
– Вадиме, хіба потрібні тобі такі випробування – ти ж пенсіонер?
– А чи можна прожити у Києві на 330 гривень, тобто на мою пенсію?
– Тож іще підеш у море?
– Мабуть, піду. Але ще подивлюся, на яку пропозицію погоджуватися. Після минулорічної статті у «Вечірці» надходять різні пропозиції. І я скористаюся своїм правом вибору.