Банановий гопак
Що знаємо про Бразилію? Країна футболу, карнавалу, мильних опер і курортів із засмаглими під бронзу тропіканками. Плюс: ритми самби і блакитна мрія Остапа Бендера – у білих штанях пройтись вулицями Ріо, випити «Brahma» і подивитися на захопливе змагання капоейро...
Капоейро ще називають «бразильським гопаком», грою-танцем, видом спорту і мистецтвом. Віднедавна клуби капоейро стали відкриватись і у Києві. Відвідують їх люди і поважного віку, і студенти, і дошкільнята. Займаються тільки у білих штанях. Розминаються під ритми барабанів і екзотичних тріскачок. І співають пісні португальською – на зразок заставок із «Рабині Ізаури» і «Просто Марії».
«Не дивуйтеся, – моя співрозмовниця, керівник секції капоейро Ірина Бойко натягає лук (як з’ясувалося пізніше – такий собі музичний інструмент) і підвішує до нього порожній гарбуз, – тут навчаються культури капоейро, а не просто бійцівських прийомів. Та й знання португальської мови нікому не завадить.
– Я, на жаль, не знаю, тому скажіть, що означає ваше ім’я? Чи це, може, прізвисько?
– Для них я – Рапоза (Лисиця). Це ім’я мені дав учитель, коли я досягла відповідного рівня і сама стала вчителем. Таке «перехрещення» для капоейро – не дивина і не обряд, а визнання особистості (наприклад: «лисиця» – цілеспрямована і хвацька, «кабан» – сильний і мудрий, «очерет» – гнучкий і той, що уміє відстоювати своє я). Це данина традиціям. І пам’ять про Бананову республіку.
– Я про таку й не чув.
– Вона з’явилася тоді, коли в Бразилію почали завозити негрів-рабів. Невільники не витримували пригнічення, втікали з плантацій, ховалися в джунглях і створювали там свої «амазонські Січі».
– Якби рабиня Ізаура утекла від Леонсіо на ту «Січ», – то її туди не пустили б?
– Звичайно, ні. У цьому давні капоейро були дуже схожі на наших козаків-запорожців. Жінок у них не було. Надійним захистом для вчорашніх невільників були зіркі очі, умілі руки і спритні ноги.
– Я довго спостерігав за вашим тренуванням і прийшов до висновку: цей танець-гра чимось нагадує витівки диких мавп.
– І насправді, багато прийомів запозичено у братів наших менших. Цей прийом (Рапоза зробила запаморочливе сальто, стала на руки і пробігла по паркету) називається «макакіно», тобто мавпочка. А от цей – «падіння банана». Двісті-триста років тому завдяки такому при-йому капоейро міг зняти вартового, обеззброїти вершника і звільнити товариша з полону.
– Чи можна сказати, що бразильські «козаки» були вільні – як банани в польоті?
– Саме так! Португальські рабовласники п’ятнадцять років боролися з капоейро. Зрештою, вони заманили їх у засідку і після багатогодинної жорстокої битви з Банановою республікою було покінчено. Полонених стратили, але свободу не спинити. Капоейро підхопили контрабандисти, аболіціоністи і революціонери. А коли Бразилія покінчила з рабством і здобула незалежність, танець-гру оголосили надбанням республіки.
– Партнери наближаються, наносять і блокують удари, але до прямих контактів не доходить…
– У цьому наша фішка. Ми змагаємося, без ударів і з щирими усмішками. В капоейро не буває повалених і битих. Ступінь майстерності визначається умінням максимально наблизитись до партнера і провести прийом. А відзначається він винятково білими поясами.
– Клуби капоейро існують і в Парижі, і в Нью-Йорку, і в Токіо. Я чув, цей танець-гру хотіли зробити олімпійським видом спорту?
– Але бразильці відмовилися. Для них це більше, ніж спорт і мистецтво. Для бразильців капоейро – спосіб життя. Справжня джанга – уміння бути вільним, не зважати на дрібниці і на повну котушку радіти життю.