Хірург як ангел

Ніколи не забуду, як хлопчик років дванадцяти на очах у багатьох людей побіг через дорогу, маневруючи серед машин, які мчали на великій швидкості. Р-раз! Вищання гальм. Удар… Калюжа крові… Розпачливі крики свідків. А вже нічого не змінити.

Ніхто не знає, що з ним станеться через день, хвилину, навіть секунду. Одні в п’яній колотнечі отримують «тупим предметом» по голові. Другі розбиваються, падаючи з висоти. У третіх стріляють. Аварії… дехто сам, як отой хлопчик, випробовує долю. «Швидка допомога». Операційний стіл…

Конвеєр порятунку життя

Далі – кому як пощастить. Усе залежить від вміння, знань, віртуозності лікарів і тяжкості самих травм, які, на жаль! – дуже часто бувають несумісні з життям. По-справжньому ж цінити життя, можливість бачити, як квітнуть навесні дерева, люди починають, коли опиняються на волосині від смерті.

У відділенні нейрохірургії №1 центру ургентної нейрохірургічної допомоги Лікарні швидкої медичної допомоги стикаються з бідою щодня. Тут не буває свят і вихідних. Сюди везуть потерпілих (дорослих) із різними черепно-мозковими травмами. Робота не для людей зі слабкими нервами. Одні хворі перебувають у комі. Інші – тихо стогнуть. Дехто кричить, ламає усе, що потрапляє під руку. Поведінка після травми буває непередбачуваною. Все ж таки голова. Мозок. За великим рахунком, це таїна за сімома печатями. І в медиків у повному розумінні слова починається відчайдушна боротьба за кожного нового пацієнта. Боротьба неймовірно тяжка і відповідальна. Не кавун же в руках… Іноді рахунок йде на хвилини – важливо швидко оцінити стан хворого й ухвалити єдино правильне рішення.

Вночі «швидка» підібрала біля під’їзду житлового будинку по суті мерця. Голова буквально розтрощена. Прогнози невтішні. Саме про такі ушкодження кажуть «несумісні з життям». Тиск 60 на нуль, 60 на 20… Але якщо є хоч один шанс із тисячі – треба оперувати. Адже там, за дверима, зупинився час для рідних… Як тільки вдалося стабілізувати тиск, чергова хірургічна бригада взялася за скальпель.

У будь-якому разі лікарі дотримуються головної заповіді: не зашкодити. Тобто, щоб людині не стало гірше, ніж було. Щоб не виникло менінгіту, енцефаліту, інших ускладнень, а така небезпека завжди є. Важливо все зробити настільки добре, щоб після операції не погіршилась якість життя. Бо операція – витягуєш кулю чи роздроблені кістки з голови – завжди ризик. Великий ризик. Міліметр ліворуч, міліметр праворуч – і можна зачепити ділянку мозку, яка відповідає за мову, слух, координацію рухів… Уявляєте, наскільки глибокими повинні бути знання лікарів і як майстерно треба володіти скальпелем?

У відділенні 60 ліжок. І вони ніколи не бувають порожніми. Іноді потерпілі лежать навіть у коридорах. Щодоби доводиться госпіталізовувати в середньому 15 хворих. Отже, стільки ж треба виписувати. За чотири дні, виходить, повністю оновлюється склад палат. Ще 25-30 привезених «швидкою» пацієнтів після огляду і надання першої допомоги відправляють на амбулаторне лікування. І це дуже тяжкий вибір. Спокійніше залишити в клініці під наглядом, ніж потерпати від думки, а чи правильно ти вчинив?

Конвеєр із порятунку життя у відділенні налагоджено дуже чітко. Постійна готовність номер один, хоча зовні все тихо і спокійно. Кожен – чи то лікар, медсестра, нянечка – добре знають свої обов’язки. І чергова бригада на півслові обірве анекдот, як тільки буде дано команду прийняти хворого. Ще невідомо, що важливіше в цій спільній роботі, – сама операція чи до- і післяопераційний догляд. Тільки всі разом можуть домогтися успіху, повернути хворого до його звичних занять.

От зовсім недавно проводжали додому 20-річну студентку одного із київських вищих навчальних закладів. Вона в ДТП отримала дуже складну травму голови. Множинні переломи кісток черепа, гематома, яка стискає мозок, і одночасно крововилив у мозкову речовину. Оперувати одразу не могли – велика небезпека сильної кровотечі. Спочатку лікували медикаментозно. Чекали, коли можна буде успішно прооперувати і «залатати» всі діри. Дякувати Богові, у неї все нормально. Уже бігає на лекції.

Без права на помилку

Із завідувачем, лікарем-нейрохірургом вищої категорії Сергієм Комарницьким ми зустрілися з третьої спроби: то після аварії привезли одразу кількох молодих людей на межі життя і смерті, то вночі викликали в область на консультацію і спав усього дві години, то організаційні питання… Та й цього разу після складної операції. Стомився. Але виду не подає. Хворий ще спить після наркозу. Начебто все зробили, як треба, а думки все одно там, у реанімації: хоч би обійшлося без небажаних наслідків. Хлопцеві усього лише 25… Днів десять тому невідомі сильно ударили по голові. Схоже, кастетом. Вдавлений перелом з ушкодженням кісток основи черепа. Тяжко підібратися до «поломки», щоб одночасно усунути косметичний дефект і припинити витікання спинно-мозкової рідини (ліквора) з носа. Також спочатку лікували, запобігаючи виникненню запального процесу. Нарешті змогли зайнятися «ремонтом».

– Мене передусім хвилюють прогнози щодо життя, а не краса, шрами на обличчі. Чи вдалося нам так ретельно все зробити, щоб людина залишилася нормальною, адекватною в поведінці, – говорить Сергій Віталійович. – На жаль, бага-тьох врятувати не вдається. І не тому, що лікарі щось зробили не так. Навпаки, наші лікарі, а у відділенні працює 22 хірурги, дуже грамотні, вмілі фахівці, віддані справі люди. Медсестри теж. Мої колеги часто буквально з того світу повертають безнадійних. Але ж бувають травми несумісні з життям. Якщо не вдається врятувати пацієнта, почуваєшся смертельно спустошеним. Адже в чиюсь сім’ю прийшло горе. Причому 70 відсотків загиблих – працездатні люди від 18 до 50 років.

У практиці Комарницького як, мабуть, і будь-якого нейрохірурга, є багато найнеймовірніших історій. Ось два випадки. Тоді він ще працював у Жовтневій лікарні. Молоду маму, яку щойно виписали з пологового будинку з дитям, прийшли провідати подружки. У дім не можна – малюк крихітний. Мама сповила немовля, зверху накинула ковдру і вийшла на балкон. А мешкала вона на четвертому поверсі. І раптом цей живий кокон неймовірним чином висковзує з ковдри і падає вниз! Не на жарт перелякана мати бігом до лікарні. Розповили дитя – анічогісінько! Навіть жодної подряпинки. Не інакше – ангел врятував. Кажуть же, наче руки хтось підклав.

А друга історія сумна. Батько напідпитку забрав з дитсадка п’ятирічного сина. Вів додому. На вулиці Саксаганського в хлопчика розв’язався шнурок на черевикові. Батько ставить сина на бордюр, необережно повертається і ненароком зіштовхує малюка. Той падає і… вбивається. На жаль, хірург нічим не міг зарадити.

– Вам, напевно, і сняться операції?

– Не пам’ятаю снів. Зате часто прокидаюся із готовим рішенням, як вчинити в тій чи тій ситуації, яку тактику лікування обрати. Хоч би де був, а в думках – робота.  Я вже оперую 25 років. І разом з колегами постійно вчуся нового. Та й характер травм змінився. Побутових стало більше, ніж виробничих. Дуже багато тяжких після дорожніх аварій. Стрілянини побільшало, причому частіше використовується пневматична зброя з гумовими й пластиковими кулями. Недавно врятували чоловіка – дуже небезпечне поранення отримав. Трохи пізніше привезли б його і – кінець. Час – вирішальний чинник у боротьбі за життя людини.

Лікарня завдяки Київському міському голові Олександру Омельченку непогано обладнана апаратурою. Є магнітно-резонансний і спіральний комп’ютерний томографи – надійні помічники у зборі інформації про стан здоров’я пацієнта. Дуже потрібний ангіограф – апарат, який дає змогу обстежувати судини головного мозку, перевірити, скажімо, на наявність аневризми. Але відділення буквально задихається без дихальної апаратури – вона відпрацювала всі терміни. Потрібні аспіратори, мікроскоп, інструментарій. Наявність цієї техніки, звісно ж, допомогла б зменшити і смертність, і кількість небажаних післяопераційних ускладнень.

А на ліки – 4 гривні

Сергій Комарницький розмірковує про очевидне недостатнє фінансування охорони здоров’я. Погодьтеся, 4 гривні на добу на ліки для одного хворого – смішна сума. Для пацієнта з нетяжкою травмою щонайменше потрібно 50 гривень. А якщо реанімація? Ускладнення? Пишуть списки для рідних, що треба купити. А якщо немає рідних чи грошей? Помирати? Лікарню швидкої медичної допомоги називають лікарнею для бідних. Отже, про них повинна потурбуватися держава, забезпечивши всім необхідним. Хоча б по мінімуму.

Зокрема, й нормальним побутом, створенням хоча б якогось затишку в палатах і кабінетах. Кілька років тому у відділенні побував Київський голова, після чого виділив 500 тисяч гривень на ремонт. Їх вистачило, щоб навести порядок в одному крилі цього закладу. Медики досі вдячні за цю допомогу, щоправда, тут вже знову потрібен косметичний ремонт.

Украй погані справи в другому крилі. Грибок з’їдає стіни. Зі стель сиплеться штукатурка, іноді прямо на ліжка. Напіввибиті двері. Дивуєшся, як у таких умовах лікарям все-таки вдається рятувати людей, повертати суспільству громадян.