Добросусідство замість любовного роману
Відносини України і Росії давно вже стали притчею во язицех. Чого варті лише самі прізвиська – «хохол» і «кацап»? Їм можна буде справляти півтисячолітній ювілей.
Не вдаючись у їхню сутність та в усі тонкощі словотворення і міфотворчості, можна упевнено сказати – єднання двох чи й багатьох народів у якісь союзи, на кшталт СНД чи ЄЕП, можна розглядати винятково в теоретичній площині закону філософії єдності й боротьби протилежностей. А штучне відновлення відомої історичної спільноти «радянський народ» – приречене на небуття, як і будь-яка реанімація колоніального шовіністично-комуністичного ладу.
На практиці таке єднання тривалістю майже чотириста років призвело до того, що значна частина культурних цінностей, а часом і пам’яток культури одного народу, зокрема українського, була приватизована іншим, а саме російським, та стала його власністю. Пригадайте: це і шапка київського князя Володимира Мономаха, і золото скіфів. А вже зброї, фрескам, іконам та церковному начинню, колись українського походження, позаяк тепер російського місцезнаходження, – і поготів «нєсть числа». Я вже не кажу про алмазний фонд, золотий запас та інші активи СРСР у вигляді рухомої і нерухомої власності за кордоном.
Приватизація по-російськи в Україні тривала ще до вчорашнього дня. Вона знайома нам за раніше прийнятим (а потім скасованим) рішенням одного з державних органів України щодо надання 350 гектарів землі в Ялтинському національному заповіднику під мисливський будиночок російського президента. Щось я не пригадую подібного від державних органів Росії про надання українському суверену такої ж земельної ділянки в Краснодарському краї, десь поблизу Сочі. Хоча можна було б дати не 350, а щонайменше 700 гектарів як компенсацію за втрачену Україною курортну власність на Кавказькому узбережжі Росії. А те, що вона там була, – неспростовний факт: багато українських підприємств свого часу вкладали кошти в російські курорти, але нині вони чомусь їм не належать. А ось три чверті всіх кримських санаторіїв і пансіонатів сьогодні знов-таки належать Росії.
Чи не здається вам, панове, що із сусідкою в нас виходить якась одностороння любов? Ми їй все, а вона нам нічого. Дякуймо за те, що любити себе дозволяє. А нас інколи можна й ненавидіти. Бо всі знають: діоксину в нас не виробляють, атомної зброї ми вже не маємо, та й армія наполовину розвалена, а тому боятися нас не варто.
Біда тільки, що не вдалося їм «свого» хлопця до влади привести. Тоді б сусідка свою рідну «непереможну і легендарну, ту, що відчула в боях радість перемог», могла б легко поставити на цілковите утримання в Україні. Та ще б і рядовий склад її передових частин у Чечні поповнити можна було б сміливими українськими хлопцями.
Проте вийшло не так, як їй хотілося. Важко з цим змиритись, але доведеться. Отож, враховуючи фатальну неминучість та об’єктивну необхідність, надалі вибудовуватимемо нормальні, добросусідські, а головне – взаємовигідні відносини. Як на мене, для сусідів це значно краще, аніж любовний роман. Без спалахів ревнощів і гніву, а спокійні, стабільні та надійні стосунки.