Степан Матвіїв, який мріє про гармонію в грі
«Борисфен» і його молодий наставник особливо популярні цьогорічної весни. Про пристоличний клуб футбольний люд знає майже все. І лише в загальних рисах знайомий з тренером, який став творцем турнірного феномену на прізвисько «гроза авторитетів».
Степан Матвіїв, а мова, звичайно, про нього, народився в невеликому селі Піщани, що в Стрийському районі на Львівщині. Там же й досяг найперших успіхів у футболі, ставши ще підлітком фіналістом Кубка Львівської облради фізкультурно-спортивного товариства «Колос» із місцевим «Гравійником». Заштатна команда, сформована з односельчан активістом спортивного руху, представляла в обласних турнірах колектив піщаного кар’єру.
«Романа Миколайовича Гордовича, нині, на жаль, уже покійного, навряд чи можна назвати тренером у повному розумінні цього слова, – пригадує юнацькі роки сьогоднішній наставник «Борисфена». – Проте саме такі ентузіасти, як він, простелили шлях до великого футболу багатьом сільським хлопчакам, які були позбавлені можливості навчатися азам народної гри під орудою дипломованих фахівців». Однак справжнім учителем для Матвіїва став заслужений тренер України Віктор Степанович Жилін. «Саме він мій головний наставник, і не тільки у футболі – в повсякденному житті також», – стверджує молодий тренер, якому впродовж тривалої кар’єри гравця поталанило співпрацювати з багатьма футбольними авторитетами, у тому числі й видатними. А звела їх доля в поліському райцентрі Бородянка в рік жахливої катастрофи на Чорнобильській атомній станції. «Правду кажуть люди, що не знаєш, де знайдеш, а де втратиш, – усміхається Степан Олексійович, пригадуючи ті далекі часи. – Коли мене так і не взяли до Львівського спортінтернату, де конкурс був не нижчим, аніж на юрфак університету, я з відчаю закинув футбол. Облаштувався в сусідньому селі Підгірці, записавшись до вечірньої школи, і почав працювати в місцевому рибгоспі. Невдовзі відрядили на Київщину – навчатися на спеціаліста з рибного господарства в Немішаївському радгоспі-технікумі. Їхав туди з думкою про рибу і гадки не мав, що знайду там свою футбольну долю»… Від Немішаєвого до Бородянки – п’ятнадцять хвилин їзди електропотягом. А в Бородянці – міцний футбольний клуб аматорського статусу. «Жилін майже одразу поставив мене до складу, – розповідає Матвіїв. – І хоча грати довелося, здебільшого, на підміні, проте марно час не минув: і досвіду набув, і себе зарекомендував». Саме з «Машинобудівником» початкуючий футболіст із студентською заліковкою в кишені завоював свій найперший футбольний титул – володаря Кубка Київщини 1986 року. До речі, разом із відомими нині футбольними людьми: колишнім воротарем київського «Динамо» Валерієм Самохіним, а також майбутніми лідером українського студентського руху Віталієм Пилипенком, арбітром національної категорії Сергієм Дзюбою та володарем останнього в історії Кубка Чехо-Словаччини Віктором Побігаєвим. Отак, із дипломом переможця та відчуттям чогось насправді величного, й вирушив юнак на призовний пункт. Аби за кілька днів опинитися там, де «Макар телят не пасе»: в Сєвєроморську, в лавах Червонопрапорного Північного флоту. Строкову відслужив, як-то кажуть, від наказу до наказу – три роки в флотських військах, а найрадіснішою тогочасною подією став абсолютно неочікуваний лист із України: тренер Жилін писав, що пам’ятає його і вірить, що стане Степан футболістом. «Одтоді я кожний день марив рідним краєм і футболом, уявляв, як долучуся до великої гри», – зітхає й нині ощасливлений Матвіїв. І повернення виявилося воістину тріумфальним: у сезоні 1992/1993 років, захищаючи кольори черкаського «Дніпра» в другій національній лізі, молодий форвард із знаковим одинадцятим номером на футболці забив аж двадцять м’ячів і виграв титул князя стрільців… Після цього були десять турнірних років, проведених у «Борисфені», «Прикарпатті», «Волині» та запорізькому «Торпедо». Близько трьохсот календарних матчів і більш як півсотні забитих м’ячів. Медалі, кубки й відзнаки. І свідома підготовка до тренерської праці: він занотовував усе, що стосувалося тренувань і гри, залюбки спілкувався з авторитетними фахівцями. Розуміючи, що ідеального тренера взагалі не існує, прагнув перейняти все найкраще у кожного з них. Рух уперед має бути постійним, переконаний Матвіїв, оскільки будь-які форми стагнації насправді непоправні. Своє тренерське кредо молодий фахівець формулює так: надійність в обороні, творча імпровізація в середині поля, вирішальні удари нападників. Іншими словами: в грі має панувати цілковита гармонія. До цього він прагнув, працюючи з дублерами «Борисфена» й очолюючи першоліговий «Борекс-Борисфен». Прагне і нині, виконуючи обов’язки «головного» в елітному клубі з Борисполя. Незалежні експерти, наголошуючи на безгрошів’ї, що дошкуляє пристоличному колективу, відзначають уміння Матвіїва розумно ризикувати: навіть проти грандів його команда грає з двома форвардами. Сам тренер говорить про інше: «Неможливо досягти навіть локального успіху, якщо в команді не існує цілковитої взаємодовіри між наставниками і гравцями». Либонь, він таки має слушність, шукаючи в усьому гармонію. Це підтвердить і його дружна родина: дружина Світлана, вишукана українка з південного Миколаєва, 13-річний Ярослав, юний футболіст із столичної «Десни», та на два роки молодша від нього сестричка Віка, що захоплюється бальними танцями. Це – найвірніші симпатики тренера Степана Матвіїва.