«Мені наснилось: розцвітали вишні»
Поезія завжди була літературою для обраних, тобто тих читачів, які люблять вишукане віршоване слово. Однак культура кожного народу, який прагне себе поважати, обов’язково повинна дбати про цю розкіш – поезію.
Інша річ, що таку тендітну матерію – поетичне слово – жодними директивами й постановами не створити. Завдання держави – підтримати видання, тобто випустити у світ ту чи ту збірку. Для цього в цивілізованих країнах існує система ґрантів. Україна також почала долучатися до такої практики. Що маємо? Мова про один із таких, як мовиться, проектів. Молода талановита поетеса Олеся Мамчич виборола право втілити свій рукопис поезій у книжку. Вона з’явилася у вигляді напрочуд ошатно-сучасної збірки «Перекотиболе» у видавництві «Пульсари». Окрема дяка – художникам Нелі М’ясковській та Оксані Тичиніній. І якщо спершу може здатися, що назва – просто гра словами, то вже з перших рядків переконуєшся: вона (тобто назва) відповідає духу і змісту книжки.
Іноді нарікаємо, що в сучасної молоді назагал немає жодних проблем, тому вона така інфантилізована. Та, як відомо, не можна судити про всіх огульно. І поет саме тому й стає поетом, що він не тільки «завіршовує» свої враження. Ознаки таланту – уміння дивуватися і драматичне світовідчуття. Творчість Олесі Мамчич потверджує таку закономірність.
Світ, який одержують у спадок нові покоління, стає дедалі трагічнішим. Усе те, що відбувається з ним, набуває характеру глобального. В усьому – злам і тектонічні зсуви, переоцінка цінностей і утвердження вартостей вічних. І цей драматичний процес на прикладі збірки Олесі Мамчич можна простежити не лише за змістом творів, а й за формою, коли вдатися до умовного, так би мовити, шкільного поділу. Ось її сонет «Мені наснилось...» Традиційно строгий жанр трансформується під пером поетеси: вона дозволяє собі спорадичне римування, як і дотримання/недотримання розділових знаків. Але в межах канонічних 14 рядків витримує основну вимогу: драматургічність ліричного сюжету, що розгортається в тезі-антитезі-синтезу. Відтак, як у краплі води, фокусується і світогляд авторки, і її емоції, і роздуми про буттєві випробування людини на межі епох:
Мені наснилось:
розцвітали вишні
Я плакала бо знала що зима
І що надовго. І туга пітьма
Назад вузлами стягувала квіти
І юродиво хилитались дзвони
Мов ні канон ні розум не указ
Ні їм ні нам. А світові що в нас
Доступніше стогналось
ніж молилось
І я сказала: Отче, не збагну
Ні звідки ти даруєш нам весну
Ні звідки творчість
на межі гордині
Свобода дзвону
тільки з боку в бік
Яку ж свободу має чоловік
Щоб сотворити світ
Тобі назустріч?
Завдання поета – переосмислення себе й світу: з тим, аби сказати своє слово про те, про що начебто давно сказано. Надзавдання не з простих! І коли це надзавдання автор обертатиме на суцільний пафос, то поезія виродиться на цілковиту свою протилежність – на сміховинність. Олесі Мамчич вдається досягти рівноваги між відповідальністю та грою слів. Тут їй допомагає зокрема самоіронія та парадоксальність.
Легко себе зненавидіти
Раптом – і назавжди
Серце зі сталі вилите
А насправді з води
(«Серцево-судинне»)
Або:
від цеї музики чумної
болить душа і голова
і розриваються слова
між мною й внутрішньою мною
і думка раптом промайне
розхилитавши дзвін сумління
Що ми не зайве покоління
а покоління відчіпне
(«Від цеї музики...»)
Олесю Мамчич не вабить гладкопис. Вона може сказати так: «весну поклич – з м’ясорубки землі проросте трава». Цей експресіоністичний образ – вибуховий, максимально стиснений, де одним жестом-фразою мовлено і про тлінне, і про вічне. Однак сучасність її слова не в тому, що вона парадоксальна чи епатажна. Сучасність у тому, що її начебто «непричесана», «неправильна», іноді «стьобна» поетика адекватно передає справжню зболеність душі. Тим-то зовсім молода поетеса випереджає свій вік, пишучи про те, що стає здобутком мудрості:
Гинуть діти дзвінкі неземні
Матері їх тримають за тіні
Мабуть долі занадто складні
Ждали їх у дорослому тілі.
О від чого Ти їх уберіг? –
Від розпусти? Від воєн суворих?
Непритомний дитячий сміх
Зупинився як серце хворе.
(«Гинуть діти...»)
Творчість Олесі Мамчич – це не тільки засвоєння мови сучасної поезії, а й переосмислення українського народнопоетичного начала.
Вечір буде стояти
там, де він і стояв.
Де кості біліють між м’яти
і шаблі ростуть між трав.
Суха стеблина лоскоче
тінь чиюсь нелегку.
Брату виколов очі,
жону втопив у піску.
Бо що було: око за око,
твоє все – прийди й візьми.
Життя заболіло збоку
совістю і слізьми.
(«Вечір буде стояти...»)
Начебто вишивка на фольклорній канві – м’ята, білі кості – мало не пісня народна. Поетеса іноді сама підказує «ключ розуміння», назвавши один із розділів «З етнічого». А в іншому вірші прямо відсилає читача до відомого образу, наповнивши його особистісно-суб’єктивним: «За фольклором, стану калиною, // хоч на дудки ріжте мене». Її «Коломийки» – переосмислення жанру: від зухвалої веселості – до драматизму.
«Я прокидаюсь – наче помираю Зі сну в реальність». Своє «перекотиболе» Олеся врівноважує радісною інтимною лірикою («може, я тебе чекала // довше ніж живу»). Так, попри трагічність світу, «життя прибуває». І авторка «Перекотиболю» зізнається: «Моя причетність міряється // словом // і більш нічим». А це і є міра відповідальності поета перед світом. Оця підвищена тривожність, низький больовий поріг і адекватне володіння словом є запорукою того, що Олеся Мамчич має високе творче майбутнє.