Воєнний випуск КПІ: знову разом
Зустрічі випускників усіх років Національного технічного університету України «КПІ» стали доброю традицією. Та особливо вражаючі зустрічі тих, хто отримавши диплом, зі студентської лави потрапив у вир війни.
...Травневого сонячного дня до головного корпусу КПІ прийшли випускники 1941-1942 років. Тоді інститут закінчило понад 800 осіб. Більшість із них пішли на фронт, у партизанські загони, решта працювали на перемогу на оборонних заводах в тилу, 68 загинуло. Серед випускників тих років президент НАН України академік Борис Патон, академік О.Кремнєв, генерал-лейтенант Є.Журавський, генерал-майори Б.Тютюнник, Г.Опришко, М.Степан.
– На долю цього випуску випали нелегкі випробування, можливо, саме тому він багатий на видатних людей, які прославили вітчизняну науку на весь світ,– сказав ректор НТУУ «КПІ» академік Михайло Згуровський. – Серед них два академіки НАН України, 16 докторів та 45 кандидатів наук, багато стали лауреатами Державної та Ленінської премій, військовими високого рангу, працювали керівниками великих підприємств, головними конструкторами. Чимало з них викладали в рідному закладі, а дехто працює тут і нині.
...Що може бути більш хвилююче, як зустріч з юністю! Літні люди, які вже розміняли хто дев’ятий десяток, а хто й десятий, впізнають одне одного, обнімаються. У багатьох сльози на очах… Дехто прийшов зі своїми вже немолодими дітьми. «Сама вже не дійду, здоров’я не те. Але не думайте, роки нас не зломили, душа залишилася такою ж молодою, як була сорок першого», – усміхається Любов Гордон, яка після закінчення вузу виготовляла в Свердловську «Катюші» для фронту.
Кумедно спостерігати за суперечкою полковника Володимира Зоріна та організатора заходу Абрама Насушкіна, які з’ясовують хто з них старший. Виявляється, вони ровесники, обидва 1917 року народження...
– Глібе Олексійовичу, чи пам’ятаєш, як ми ще відпочивали разом у піонерському таборі в Боярці? – допитується дідусь у старомодному кримпленовому піджаку в професора КПІ Гліба Спину. – О! Патон іде, – перериває розмову, і обидва рушають привітатися з видатним однокашником.
У руках Абрама Насушкіна список усіх випускників, більшість прізвищ обведено чорним. І хоч багатьох уже немає серед живих, на зустріч прийшли їхні діти. А Жанна Романовська навіть приїхала з-за кордону. Вона написала книгу про свого батька та його студентських друзів.
Спогади, спогади... Вони могли б уміститися принаймні в десяток томів. І не лише про героїчні та звитяжні справи. Адже ці поважні люди були колись молодими, азартними, енергійними. Академік Патон згадав, як у коридорі головного корпусу разом з іншими студентами полюбляв грати у футбол, де замість м’яча був каштан. Борис Євгенович сказав, що зустрічі однокашників – дуже добра традиція. Для нього ж особисто це можливість ще раз повернутися в юність.
– У травні 1941-го я з групою студентів електротехнічного факультету поїхав на практику на Горлівську електростанцію. Там і застала нас війна, – розповів 85-річний Іван Іщенко. – Додому повертатися не можна було, бо фашисти вже були під Києвом. Дісталися Харкова, знайшли ешелон зі студентами та викладачами КПІ, які евакуйовувалися. Уже в Ташкенті 1942-го захистив диплом. Весь наш випуск направили на навчання до бронетанкової академії. Потім воював на Першому Українському фронті. Звільняв Україну, Польщу, був поранений.
Після війни Іван Іщенко обіймав посаду головного конструктора на оборонному підприємстві, викладав у рідному вузі, працював у Раді Міністрів України, будував підприємство у В’єтнамі, коли там ішла війна з американцями. Заслужив персональну пенсію. Прикро, але кілька років тому цій заслуженій людині надали статус звичайного пенсіонера. Нині отримує пенсію – 320 гривень.
– Але то дрібниці, я не скаржуся, – каже літній чоловік. – Незважаючи ні на що, прожив повноцінне життя. Задоволений тим, чого досяг, що довелося прислужитися своїй країні...