Сам напрошувався у свідки
22 квітня 1996 року було вбито відомого українського фінансиста і політика Вадима Гетьмана у ліфті будинку, де він мешкав.
В останньому для Вадима Петровича скликанні Верховної Ради України його парламентським помічником-консультантом працював журналіст і письменник, багаторічний дописувач нашої газети Валентин Чудний. Напередодні сумної річниці кореспондент «Вечірнього Києва» попросив його висловити свою думку з приводу розслідування злочину, який тоді приголомшив Україну.
– Валентине Павловичу, чи можна вважати завершеним розслідування цього вбивства?
– Ні. Цей злочин, як і серія інших замахів на відомих в Україні людей, не був з’ясовуванням особистих стосунків. Кожен замах на політичного чи громадського діяча, журналіста, урядовця є ударом по суспільству, яке не повинно допустити переваги звірячих стосунків над законами людського співіснування.
Слідство не можна вважати закінченим, допоки у когось є сумнів у об’єктивності та безпомилковості його висновків. У мене особисто є підстави казати про небажання слідчих органів у справі Гетьмана встановити істину. За роки, що минули після вбивства, у мене, його колишнього парламентського по-мічника, ніхто й не поцікавився, чи міг би я чимось допомогти слідству.
– А самі ви такої ініціативи не виявляли?
– Це не службовий недогляд слідчих, а умисне ігнорування, аби я не сказав чогось небезпечного для фігурантів злочинної гри. Ясна річ, я нагадував про себе кому слід, але дарма.
Коли, отримавши тяжку звістку про смерть Вадима Петровича, я зайшов приголомшений до нашого з ним кабінету, пролунав телефонний дзвінок по урядовій лінії. Підняв трубку – мовчанка. Минуло з чверть години, пролунав дзвінок по міському телефону. Те ж саме. Тоді я зателефонував завідувачу служби зв’язку Верховної Ради і сказав йому про загибель Гетьмана (про що він, як я зрозумів, уже знав), про загадкові дзвінки, і попросив узяти під контроль телефони робочого кабінету. Але він, на мій подив, відмовився це зробити, сказавши, що мені треба звернутися до Печерського вузла зв’язку… Більше таких контрольно-перевірочних дзвінків не було.
Далі ще цікавіше. Того ж чи наступного дня моїх сусідів на поверсі та розташованих нижче квартир відвідали невідомі в цивільному. Розпитували про мене, членів моєї сім’ї, але навіть не подзвонили в двері моєї квартири, хоч всі ми були вдома...
– А як ви про це дізналися?
– Про ті відвідини перелякані сусіди розповіли мені наступного дня. І то ще не кінець дивам. Десь через тиждень, не отримавши виклику до слідчого і вкрай здивувавшись цьому, я сам зателефонував по урядово-му зв’язку тодішньому міністрові внутрішніх справ Кравченку. Він сухо сказав, аби я подзвонив його заступникові, начальнику Київського УВС Корнієнку. Зателефонував. І знов замість запрошення на розмову... порада подзвонити начальникові Печерського райуправління УВС. Той виявився більш чемним і відповів, що мені зателефонує його заступник. Заступник подзвонив через кілька днів, але не виявив бажання зустрітися чи запросити мене як свідка.
Ситуація зрозуміла? От вам і повнота слідства! А через кілька днів я потрапив до лікарні на складну операцію. Виписали через місяць. Іти ще й до Потебенька, бачивши його вихиляси перед «гарантом», так само як згодом до Піскуна, не мав жодного бажання: стало зрозуміло, що винуватців цієї трагедії ніхто не прагне виявити.