Реформа в «королівстві кривих дзеркал»
«Мама Карла Маркса колись казала, що якби її син витрачав час не на описування капіталу, а на його пошук, було б краще», – так голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський охарактеризував тривалу дискусію стосовно суспільного мовлення. На парламентських слуханнях більшість доповідачів висловлювалася за те, щоб переходити до дії. І тільки «нашоукраїнець» Микола Жулинський зазначив, що «поспішати треба тільки на похорон, бо вже ніколи не побачиш героя події».
Частина політиків упевнена, що за бажання новий закон про суспільне мовлення реально прийняти в першому читанні вже до літніх парламентських канікул, а восени документ може набути чинності. Попередній закон вісім років не реалізовувався і тепер потребує оновлення. Майже ніхто не сумнівається, що новому виду мовлення бути. Питання тільки в тому, коли і в якому вигляді. В цьому сенсі дискусії точаться довкола фінансового забезпечення, редакційної політики, механізмів управління та контролю.
Віце-прем’єр Микола Томенко вважає, що форма власності й перші фінансові вливання мають бути державними. А створювати суспільне телебачення слід тільки на базі «давно не Першого і не національного» каналу. Новообраний голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко підтримав цю думку. Мовляв, «щоб двічі не платити за різні правди». Перший заступник голови профільного парламентського комітету Сергій Правденко також не бачить потреби в державному каналі за наявності суспільного. УТ-1 обходиться платникам податків у сто тисяч гривень на рік. На думку Правденка, перші три роки можна брати їх із держбюджету, паралельно створюючи накопичувальний фонд із абонплати, податків на рекламу алкоголю й тютюну, меценатських внесків тощо. А Ігор Шурма (СДПУ(о) вважає, що вводити нову абонплату аморально. Генеральний директор товариства «Медіа Дім» Микола Княжицький стверджує, що джерело фінансування не принципове: «Суспільне мовлення забезпечується на сто відсотків з абонплати тільки в Японії. У державному фінансуванні немає нічого поганого. Аби лиш держава не чинила через це тиск на ЗМІ». Окрема суперечка стосується реклами на суспільних каналах. Частина фахівців не вірить, що без неї взагалі можна вижити. Опоненти кажуть, що спокуса заробітку перетворить нових мовників на чергову іграшку в руках політиків чи олігархів, і припускають наявність хіба що соціальної реклами.
Каменем спотикання стала Наглядова рада, що відповідатиме за інформаційне наповнення, зв’язок зі споживачами, бюджет, кадрову політику тощо. Сергій Правденко запропонував, щоб рада складалася з 12-18 осіб, які представлятимуть Національну академію наук, а також творчі спілки – журналістів, письменників, кінематографістів, композиторів і театральних діячів. Для Володимира Яворівського важливі не професійні характеристики цих людей, а те, щоб вони були «національними моральними авторитетами». Затверджувати їх, на його думку, має тільки Верховна Рада.
Підозри керівника Київської незалежної медіа-профспілки Євгена Глібовицького в тому, що політики намагатимуться «заговорити» реформу, можливо, зовсім не безпідставні. Адже на парламентських слуханнях про мовлення для суспільства і окремих громад доповіді представників самої громадськості відсунули насамкінець. Декому виступити так і не вдалося. Якби не ідея провести паралельну прес-конференцію в прес-центрі Верховної Ради, думку коаліції «Суспільне мовлення» мало хто б почув. Євген Глібовицький припускає, що пристрасті точаться через те, що як тільки з’явиться незаанґажований канал, інші вже не зможуть брехати: ніхто не захоче платити за обман, маючи альтернативу. Представники коаліції наголошували, що за прикладом суспільного каналу всі мовники, навіть комерційні, повинні будуть укласти угоду між власником, редактором і журналістом. Так кожна її сторона буде убезпечена від тиску, з одного боку і неякісної роботи – з іншого.
За пропозиціями коаліції, суспільним мовленням мають управляти громадська та адміністративна рада і президент компанії. До складу першої входитимуть 30 осіб: половина – представники громадських організацій, решта 15 – політики, які призначаються пропорційно до представництва в парламенті. Ця ідея викликала дискусії, однак її автори переконані, що за наявності важелів офіційного впливу на суспільне мовлення політикам не кортітиме використовувати «підводні течії». Реклама – чи не єдиний пункт, де представники коаліції не дійшли згоди. Проте більшість висловлюється за те, щоб єдиним джерелом фінансування була абонплата. Тільки протягом перших кількох років припускається оновлення матеріально-технічної бази з держбюджету. А найліпше вдатися до разового державного вливання.
Громадськість розробила і подала парламентаріям і урядовцям пакет пропозицій, щоб їм простіше було запустити суспільне мовлення до парламентських виборів. За цей же час планується проведення масштабного громадського аудиту. Він визначить, які мас-медіа готові стати комерційними, а які – громадськими. Можливо, після цього вони відповідатимуть своєму словниковому значенню. Тобто будуть посередниками, а не кривими дзеркалами.