Жінка у віконечку каси

Касир станції «Київ-Пасажирський» Надія Зубатенко, про яку 1985 року наша газета розповіла в невеличкій замітці, продала 176000 квитків на поїзди далекого сполучення. Пані Надія й досі там працює касиром. Уже давно не комсомолка, на чому колись наголошувала газета.

На зустріч з героїнею вечірківської публікації я йшла з газетою двадцятирічної давнини. На Центральному залізничному вокзалі, минаючи численні каси, уважно вдивлялася в обличчя касирів, і ось впізнаю знайоме.

Робота в касира напружена, тож наша бесіда тривала недовго. Встигла довідатися, що на цій посаді жінка працює вже тридцять років. Упродовж яких Надія Миколаївна щодень дістається до своєї каси аж із Димера, де живе з чоловіком Валерієм, доньками Наталею та Ольгою. І онуків має двійко.

Каже, що добре пам’ятає ту вечірківську публікацію. Фото в газеті хоча й не надовго, але зробило її популярною. Пасажири, які годинами вичікували під віконечком каси, бо в ті часи з квитками часто бувало сутужно, не раз незлобливо дорікали: мовляв, у газеті писали, що ви уважна до пасажирів, а квитка не продаєте.

– Я справді ставлюся до пасажирів із повагою, – розповідає наша співрозмовниця. – У ті часи працювала в касі з обслуговування учасників війни та інвалідів. Люди непрості. Випишеш квиток і ще з півгодини пояснюєш, як доїхати до тієї чи тієї станції, як потрапити на платформу тощо. Та терпіння в мене вистачає.

Сьогодні працювати простіше: квитків вистачає. Технічно краще оснащені касири. Менше несправедливих нарікань від пасажирів, краще самопочуття.
Але черги біля каси все одно є. З огляду на це наша героїня вибачається і за мить уже звертається до чергового пасажира зі звичним «Слухаю вас…»