Із смолоскипом Феба
Попри відсутність документальних свідчень, народився він, безперечно, в сорочці. Недарма ж кажуть, що, як і за молодих років, і тепер не чує Дмитро Михайлович під собою ніг, будь-якої днини готовий дати концерт і в далекому гірському селі, і в мегаполісі по той бік планети. Зустрінутий шквалом оплесків, виходить у сяйво рампи, не по літах молодий, як завжди, красивий, з відомою мільйонам слухачів приязною, Гнатюковою, усмішкою примружених очей під ледь прибіленими сивиною густими бровами. Мов не про нього ті вісім десятків баских розтриножених коней, що летять кудись за його богатирськими плечима…
Смолоскип Феба вимагає постійного горіння. А отже, розуміння жертовності своєї виняткової професії, вимагає характеру, без чого навіть блискавичний злет може залишитися тільки в приємних спогадах. І такі прикрі приклади знає театр. Бо не всім удається весь вік тримати згаданий олімпійський світоч високо над головою, освітлюючи людям шлях крізь нетрі пристрастей, бажань і прагнень до храму злагоди й досконалості. Дмитро Гнатюк зміг. І не опускає його все життя, хоч би в які складні перегони заводила його вередлива, як і в усіх, доля.
Примерзлі підошовки й козак Мамай
Епохи часом жартують над людьми: захоплюють дивовижними ідеями, проектами, заманливими, але нереальними в часі надіями. І, буває, людина, яка пишалася своєю міською «пропискою», в якийсь момент починає розуміти, як бракує їй у спогадах отого прозорого, як сльоза, потічка за дідовою хатою, незаспіваної над колискою маминої пісні, бабиних гусей на лужку при зарослому чебрецем березі. Усього того, що звичайно звуть малою батьківщиною. Дмитро Гнатюк теж жив разом із нами всіма в епоху великих будов і великих, та, як виявилося, не зовсім спроможних, надій на обіцяне народові казкове життя. Коли один за одним переїжджали до столиці Союзу, діставши визнання на рідних теренах, золоті наші голоси. І в якийсь із багатообіцяючих днів він теж міг змінити київську прописку і київську сцену на кращі апартаменти й більші гонорари в білокам’яній. Та жодного разу таке навіть не обговорювалося в родинному колі Гнатюків. Бо було і є у Дмитра Михайловича оте маленьке джерельце з-під камінців, отой побачений колись чарівний буковинський краєвид за рідною Мамаївкою, а на слуху і досі гра отих чарівників, що полонять щирі душі, – сільських музик, слухати яких він так полюбляв ще в чотирирічному віці.
У якому б кутку села не заграли вони на весіллі чи іншому якомусь святі, – чвала мале, нікого не спитавшись, на голос скрипки та бубона. Стане під вікном і годинами слуха. Зате знали матуся, де шукати блукальця. Одного разу навіть довелось віддирати примерзлі підошовки…
У чудових, чутих з народження мелодіях знаходив Дмитрик відповідь на ще не усвідомлені запитання. Співаючи, уявляв картини, закладені в зміст пісень, бачив і себе верхи на конику, в малиновому жупані й шапці з кунтушем, з дружбою-шабелькою при боці. З бандурою за плечима. Точнісінько – Козак Мамай, ім’ям якого звалося рідне село. Зачиниться ото в стодолі, щоб ніхто не заважав, та й виспівається досхочу. Хто почує – заслухається: і слух у хлопця до голосу, і голос до слуху. Добрий колись буде заспівач у гурті…
У щирій розповіді згадав якось Дмитро, вже ставши студентом консерваторії, оці дитячі враження випадковому попутнику в поїзді, а той, журналіст, і написав доброзичливого нариса під символічною назвою – «Дорога до щастя». Гарно написав М.Саєнко! Напророкував хлопцеві велике майбутнє, велику сцену і творче щастя. Одного не міг передбачити щира душа-журналіст, чого має натерпітися майбутній маестро за право стати самим собою від неправедної днини, в якій ставав він на ноги, та від жорстоких, засліплених людей. Що нічого їм не коштувало загубити й чужий талант, і юну, неспокушену в житті людину.
Було ж то так. Завітав якось у консерваторію до Івана Сергійовича Паторжинського, Дмитрового професора, Максим Тадейович Рильський. Друзями були ці два чудові митці. Почув Рильський спів Дмитрів – сподобалось неабияк. Подумалось старому, як би ото гарно заспівав хлопець з таким емоційним баритоном «Козацьку думу». То й порадив додати її до свого репертуару. Час же був тоді сталінсько-кагановичівський. Не жалувала влада старовину. І все ж знайшов студент у фондах мистецької бібліотеки дивом не вилучену цю пісню. Вивчив і заспівав на першому ж студентському концерті. То який тут зчинився ґвалт! Потягли Дмитра на загальні збори, пісочили в хвіст і гриву. Розпалилися критикани так, що ніяка кара не здавалась завеликою. У запалі виключили з комсомолу. За… буржуазний націоналізм. А це вже пахло й виключенням з консерваторії.
Дізнався про цю біду Рильський, вирішили вони з Паторжинським рятувати хлопця. Як потім розказали: пішли куди треба, і відстояли-таки його в навчанні. А через три місяці юнака поновили і в комсомолі. Не всі, бач, божеволіли й тоді. А що Максим Тадейович і сам пройшов каземати на Короленка, 15, врятувавшись «Піснею про Сталіна», про те Гнатюк лише з недавніх публікацій дізнався.
І все ж не минулася Дмитрові даремно ота пригода з «Козацькою думою». Незабаром таки прийшли й забрали. За підозрою в зв’язках з націоналістами у себе вдома, в Західній Україні. Та й цей «екзамен» він, хоч як важко довелось, витримав. Не взяв на себе зайвини і ні на кого нічого не намовив. Коли повернувся тижні через півтора, Паторжинський все зрозумів. Тільки коротко спитав: тебе били? Він тільки опустив очі долу. Бо, випускаючи, взяли підписку про «нерозголошення»…
Світова слава
Мені вже не раз щастило розповідати про Дмитра Михайловича як журналісту-культурологу. Знаю його і по спільній роботі в Музичному товаристві України, де він головував п’ять років. Хроніка видатного співака сучасності в багатьох аспектах відома широкому читацькому загалу. Якщо пишуть, що його знає весь світ, то це воістину. Знає та ще й як! І поціновуваний він у світі, не перебільшу, куди щедріше, ніж нами самими. І справа тут не тільки в тому, що «велике бачиться на відстані». Просто вдома, і це стосується, мабуть, не тільки нас, все своє здається меншим, ніж воно є насправді. А пиха поціновувачів значно більша, ніж вона того варта. Тож надамо слово світовій пресі, де, як ми маємо підстави вважати, не було ще випадку, щоб про мистецтво глаголив биндюжник. «Ми почуваємося так, немов перенеслись у старовинні палацні салони. Баритон Гнатюк – оперний співак наскрізь – хоч би що він співав, романси чи арії, все виконувалось однаково технічно… Гнатюк повинен якомога швидше одержати анґажемент в Норвезьку оперу, найімовірніше для творів Верді. Із зовнішніми даними Грегорі Пекка і з голосом, який здатен заглушити наш «баритонний корпус» весь разом узятий, він поза сумнівом викликав би фурор. В усякому разі, я не пам’ятаю, щоб коли-небудь раніше чув подібне виконання, наприклад, Серенади дон Жуана Направника, де він повністю розкрив себе. Це було казково. Але і в піанісимо в нього теж чарівний тон, який полонить». (норвезька «Верденс ганг», 16.10.1965 року).
«Дмитро Гнатюк, який дебютував у мельбурнському Ассемблі-холі, не лише є головним солістом Київської опери, але й найзначнішим оперним співаком, яких я будь-коли чув. Виступ Гнатюка не стільки був концертом, скільки показом фантастично могутнього, багатого і гнучкого голосу. Поза сумнівом, голос Шаляпіна мусив мати ті ж силу і тепло…
Мені вбачається, що головною особливістю вчорашнього виступу Гнатюка було його вміння володіти диханням, що дає йому можливість знижувати свій голос від разючого форте до піанісимо пречудової якості. Разючими є і його м’які високі ноти, як природні, так і фальцетто. Щоб характеризувати їх, я можу лише нагадати про те, що відбувається, коли хтось легко торкнеться великого дзвоника. Отриманий звук, хоч і не сильний, володіє багатством звучання». (Музичний критик Джон Сінклер, газета «Мельбурн геральд», 12.7.1960 р. Австралія).
«У пана Гнатюка голос один із тисяч. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь-яка трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним… В оперних аріях Гнатюк був неперевершений»
(Газета «Вінніпег фрі прес», Канада).
…Тому й віддає багато
Гастролі, гастролі… Ось і два тижні тому ювіляр повернувся з Данії, де презентував із рідним театром свою «Аїду». І в кожних гостинах оце гостре відчуття: він представляє не комерційний концерт чи виставу, а Україну, її народ, її культуру. В багатотисячних залах, які бачили всіх знаменитих артистів світу, і в нетрях Африки, де одного разу місцевий вождь, розчулившись після його виступу, подарував Дмитрові Михайловичу… свою доньку. Ошелешений таким незвичним «гонораром» гість мусив виявити й неабияке дипломатичне мистецтво, аби не викликати своєю відмовою міжнародного конфлікту…
Кажуть, кому багато дано, від того багато й вимагається. В нашому випадку це правильно лише наполовину. Тобто хто багато має, той і багато й віддає. Але ж не забуваймо – має на 99 відсотків з власної невтомної, можна назвати навіть каторжної, праці. Віддає ж людям свій талант ледь не за просто так. Бо там, у світах, артист такого виняткового рівня цінувався б за всіма параметрами. І в Америці з її ковбойськими звичками президент не посмів би, як у нас, було, Л.Кучма, диктувати артистові, за кого йому голосувати і кого підтримувати…
Та лихе минає, а святе залишається. І знову щоранку в натовпі, що прямує у метро, височить дебела постать головрежа Національної опери, провідного соліста, академіка Академії мистецтв, вихователя майбутніх співаків України в Музичній академії Дмитра Михайловича Гнатюка. Донедавна засідав він і в парламенті, де в кожній його дії лейтмотивом був постулат Лафайєта: «Всякий уряд єдиною метою мусить мати суспільне благо».
* * *
Отакий він, щирий син України, її гордість і слава, невтомний трудівник. З ювілеєм Вас, дорогий Дмитре Михайловичу, вітають разом із автором вечірківці й усі Ваші вдячні друзі-слухачі!
Валентин ЧУДНИЙ, письменник